давно це було...


Сонце заливає, червону від битої цегли, доріжку осіннього парку. Я сиджу і дивлюсь на комаху, що борсається у розжареній останнім по-справжньому гарячим днем у цьому році. "Ти знаєш, я завжди дивувався, тому наскільки наш світ є розмаїтим. Подумати тільки, ось я і ти зараз в цей момент часу сидимо на лавці парку, і в природі осінь. Це якось зрозуміло, хлопець дівчина, парк, гарна погода, це нормально і сприймається так як і повинно бути, але ось лише уяви собі тут же під нашими ногами розвертається зовсім інше життя, глянь лише комаха, якийсь уламок життя, який можливо і не сприймає себе, у якого не має як це ... свідомості, так свідомості, себе і світу, і все ж вона живе, вона тут на землі, проповзає своїм черевцем по розпеченій землі, яка і так нагадує, своїм червоним кольором, метал на кузні який тільки-но вийняли із печі, а ще це сонце..." поки думав комаха вже встигла добратись до того краю доріжки, де нестрижена трава дає малим істотам спасенну прохолоду тіні. Щось незрозуміле творилось у моїй голові, я наче підбирався до якоїсь думки, якогось знання, істини, вищої правди, яка дасть відповідь на всі запитання, я напружував звивини, морщу лоба, очі сконцентровано, щось вишукували на доріжці. Я був готовий до того, щоб зрозуміти те заборонене, доступне лише вибраним, світ навколо мене вже не шумів ані, вантажними машинами дороги, що залізобетонною стіною відмежовувала територію парку від решти міста, ані дітьми, що бавились викрикуючи, якісь веселі дурниці, і фальшиво наспівуючи останній поп гіт, почутий зранку за сніданком, навіть природа немов відійшла в інший вимір і звідти сором’язливо нагадувала про себе, невпевненим шелестом листя, та поцвірінькуванням птахів – світ тихо нашіптував істину. Я намагався розібрати, що ж він мені говорить, напружував слух, щоб розчути слова, виокремити якусь думку з цього монологу надреальної реальності, і чим глибше проникався я шепотом, тим не зрозумілішим він ставав, слова які я було вже майже розібрав немов розчинялись у нетривкій матерії повітря пронизаного гарячими стрілами сонця. Ці слова розчинялись, а взамін я чув лише те як вітер тріпає подолом твого світло-зеленого не по-календарю літнього плаття, як ти дихаєш, набираючи повні груди повітря, хоч я і не дивився на тебе, та все ж бачив, ні фізично відчував, як методично піднімається і опускається янтарна сльоза в тебе на грудях, як той же ж задира-вітер путається у твоєму волосі, я навіть дійшов до того, що був готовий присягнути, що розбираю удари твого серця, ту-тум, ту-тум, ту-тум, методичні і спокійні. Все це була така ідилія, що я почав сердитись: "як так? я майже знайшов відповідь: як нам бути? а вона своїм плаття, волоссям, серцем, і взагалі всім не дає мені почути відповіді!" і знову почав говорити, і я не чув, що говорю, мої слова, були як декорації, для все того ж набору звуків, плаття, волосся, серце: "нам треба розібратись у цій ситуації, що склалась, я дивився на цю комашку, і зрозумів, що людину відрізняє від цієї комахи, -- це сила, не фізична, а сила волі.. волі змінювати навколишній світ, відповідно до того, які ми є і яким є цей світ, я знаю, що останні тижні були наче солодкий мед, і кожний день я назавжди запам’ятав, я безмірно вдячний тобі за кожну хвилину, за кожний момент, що був переповнений сонячного світла, соленого вітру моря, і того щастя що дарувала мені ти (я дуже надіюсь, що і ти також будеш згадувати ці моменти з такою ж радістю як і я), але (ненавиджу це слово) якщо довго їсти сам мед, це приведе лише до того, що тебе почне нудити від нього, тобто я не так хотів сказати, я маю на увазі, що нажаль наш світ в якому ми живемо не обмежується лише нами двома, ти не моя, та і я не твій, і ця подорож, цей літній відпочинок, це лише фрагмент із нашого життя, звичайно дуже приємний фрагмент, але лише фрагмент, який має свій початок, і повинен .... мати свій кінець, і кінець цей треба покласти, на межі справжнього великого життя, справжнього світу, в якому ми будемо жити і розвиватись на далі, ти мене розумієш, чорт, я говорю, як викладач на лекції. Спробую так, цей час що ми провели разом, це як живиця сосни, вона гарна, золотиста, гладенька, але допоки вона не застигла, жива, вона може принести страждання, смерть тій комасі, яка в неї попаде, вона своєю липкою субстанцією затягне її і поховає в собі, а коли живиця застигне, вона перетвориться на красиву сльозу янтарю, яку ми зможемо безпечно зберегти у своїх серцях. Мила я хочу сказати, що нам треба бути сильнішими за безвольних комах, нам треба дати застигнути цьому небезпечному почуттю. Воно може знищити весь наш світ, та й не тільки наш, але і світ людей яких ми любимо, і які нам дорогі. А якщо ми будемо сильними, то зможемо хоч щось зберегти від цього часу, що ми провели разом, і насолодитись вільною дружбою, без обмежень, і застережень" я замовчав, а у вухах все гуляли звуки: плаття, волосся, серце, але вони тепер немов змінили ритм, із ідилії, сонячного щастя теплого осіннього дня вони за тріпотали, тривожним ритмом, потопу, немов хвилі всіх океанів землі злилися у одну чашку, яка от-от розлетиться і випустить на волю бушуючи стихію вод. Та-там, та-там, все швидше і швидше, та-та-там, та-та-там, все сильніше і сильніше, та-та-та-та-ТА-ТА!!!... і плотина дала тріщину, я не бачив, я відчував, як велика, як перла велика сльоза, навернулась і рушила, від світлих очей по щоках, вниз, до підборіддя, і зірвалась омочивши соленою водою маленький шрам, і падала, падала, Боже милостивий, як довго вона падала, на розжарену сонцем землю... кап, і все перевернулось, все стало на свої місця, день, комаха, парк, минуле, і майбутнє, я був правий світ говорив зі мною, але це був не монолог, він не вчив мене, не розповідав завчасно відому істину, найвищу правду, бо такої маячні не існує, як не може існувати однозначних відповідей, на будь-які питання, особливо на питання життя, та ще й завчасно закладені, запрограмовані у буденність, світ розмовляв зі мною і це був діалог, суперечка, скандал, все що завгодно, але пара не один, а пара, тільки так можна знайти. Відповідь, треба жити, не докопуючись до дрібниць треба сприймати життя, треба слухати діалог, діалог двох закоханих сердець... і я почув, до биття твого серця, переповненого болю і жалю, приєднався ритм мого, що кричало про вибачення, про допомогу, про неможливість іншого буття ніж у парі, я, я повернув голову і сказав: "мила пробач!"... а тебе там не було, тебе не було, ти... тебе не було

* * *
я відкрив очі. Лиман. Сонце сідає, і освітлює твоє, обличчя, вітер розвіює волосся. Ти зосереджено дивишся на простір води, ховаючи підборіддя у теплий шерстяний гольф. Ти красива. Я встаю із лавки, і переходжу палубу, і сідаю біля тебе. Ти повертаєшся, і пригортаєшся до мене, поклавши голову мені на груди, через мить підводиш голову, в очах блистить сонце і лиман, і говориш: "Я знаю любий, я знаю"

Між небом і морем
На краю землі
Звились стебла
Єдині вони

Обвітрені руки
У листя впились
В гіркім цілунку
На віки злились

Між небом і морем
На краю землі
Плачем живицею
Я і Ти

Для неба і моря
лиш мить прожили
на краю прірви
єдині були