і ще трішки...

Наскільки не вистарчає міміки у тексті. Слово є практично без барвним, це набір певних геометричних фігур і вже так сталось, що для декого це й набір має якесь значення, але подумайте (це і так ніхто не прочитає, тому уявлення не маю до кого я звертаюсь, клініка) як може відрізнятись сказане одне і теж слово різними людьми в різних випадках, який вплив може зробити на того, хто це слово почує, елементарна усмішка дає зрозуміти чи це іронія чи людина говорить абсолютно серйозно. А як автору простого тексту, не будучи видимим передати все те, що він відчуває, думає, чим він є?! Розвиток комп’ютерних технологій створив феномен смайликів, я малюю два знаки і практично всі розуміють я сміюсь, я сумую і т.д. але користатись смайлами в літературі це щось … дитинне? Ні не дитинне, а не дозріле. Хоча навіть у цьому висновку (слові) я не цілком впевнений. На справді декілька абзаців вище мене осінила одна думка, що необхідно вводити автора як персонажа в текс повісті (роману). Наприклад, довга безкінечна стіна – це єдине про що він міг думати. Він дивився не неї і знав що стіна, як і пристало будь-якій стіні відділяє його від Чогось. Це Щось, темною силою представлялось йому в моменти, коли він сумував і втрачав ціль, що вів його, і прекрасним світлом пробуджувало все найкраще в його душі, коли вона була готова стряхнути з себе попіл і взлетіти в вись. Щось мучило його і не давало спокійно жити. Я пишу це і відверто кажучи будь це все на листку паперу не чекаю чи ні секунди розірвав і викинув, і от я тільки написав це відразу ж згорбився і опустив плечі. Як зробити так, щоб те що ти говориш в житті можна було перетворити у зносний сюжет? Не знаю. Я згадую як виникла думка про стіну. Десь місяці два тому я і К, я потім про неї розкажу, гуляли біля психлікарні. Там однорядна асфальтована дорога йде біля старих корпусів, і попри ту ж дорогу йде стіна, вона утворює своєрідний внутрішній двір, для прогулянок пацієнтів (я педант, і одночасно сміюсь над цим) просто стіна, обдерта з блідо оранжевою побілкою, яка часто-густо повідставала і обсипалась, просто стіна. Але які за цією стіною дерева? Фантастика, високі крони зелене листя, ну просто мрія. І коли дивишся на них, на цю асфальтовану дорогу, і відчуваючи ту натяненість стосунків поміж мною та К, в уявленні випливала картина двору де діти бавляться м’ячем (діти чомусь одягнені у старомодні 19 століття плаття) матері гуляють біля них із білими парасольками, і взагалі там все так спокійно прекрасно і гарно, і розумієш, що це лише твоя уява, що там нічого насправді немає, а от хочеться, щоб таке було, точніше не було, а уявлялось, щось абсолютно незнане, недосяжне, незрозуміле, і на всі сто процентів прекрасне. А ти щоб лишався тут, біля стіни із жінкою, яка дивиться на тебе з таким почуттям, що от мов, що я роблю з тобою?!! В тому розумінні, що мучаю тебе, тобто мене. А я стою і думаю, Господи, так що ж справді мене мучаєш, чого б нам не перемахнути через цю стіну нерозуміння і обмеження самих себе і стати якось старомодною парою яка гуляє в красивому англійському парку під мелодію вальсу?!!!!!!!!. Але ми продовжуємо йти, дивитись один на одного і розуміти, що між нами висить, щось не сказане, і воно в будь-який момент може перетворитись на таку от стіну, і стане все значно сумніше….