Давайте кохати цей світ! Кохати по-справжньому?!

Вечір... прохолодно... по тілі бігають „мурашки” — це вітер обкутав мене. Я вийшла на балкон своєї квартири... раптово, як ніколи, охопила думка: „як красиво тут влітку?!” Перед очима постала пейзажна картина, на перший погляд — звичайна, проте абсолютно унікальна. Чому? Не знаю..., проте, думаю, що просто не зможу описати її відповідно...
Легкий запах матіоли (ніжний, як поцілунок); тихий шелест листя на зелених деревах; де-не-де вогники ( − це світло, що − то спалахує, то згасає у квартирах сусідніх будинків); зоряне небо — дивовижне видовище...правда? Коли дивишся на зірку і вбачаєш її, коли думаєш, що бачиш її... намагаєшся заставити зіроньку зрушити з місця, але вона уперто залишається на своїй позиції; а коли бачиш пучок світла, — він помаленьку пересувається по чорному, шовковому, мереживному небу, намагаєшся згадати основне бажання, шукаєш мрію, щоб загадати її, і... раптом розумієш, що це яскраво-спалахуюче світло — усього лиш вечірній рейс літака „Київ-Париж” (чи то інший)... байдуже, — ти віриш, і переконуєш себе у здійсненні задуманого.
А хмаринки? ...можливо ти подумав про ті з них, які полюбляють омивати нас? — ні, я про ті, що „посміхаються”, тому що знають, нам ніколи не вгадати точної форми жодної із них. Дивлюсь: ось квітка-маргаритка, наступна — більше схожа на якусь смішну „тварючку”. Невже це не краса?
Для мене, це надзвичайна краса, яку я бачу часто, та не завжди я бачу її..., і тільки коли закохуюсь у красоту незбагненності світу, закохуюсь у світ, створений для мене(!), для тебе(!), для нас(!), — тільки тоді розумію унікальність усього існуючого.
Живу за туманною ширмою, тому в щоденній рутині не вбачаю усього цього; та так хотілось би бачити, спостерігати цей світ без перешкод. Так хочеться дозволити собі закохатись в нього. Хочеться дозволити світу покохати мене...

31.05.05р.