Печаль замалюю фломастером з сонця,
Тюльпан поцілую, забувши біду.
У шпарці замкну я свого охоронця
Й холодного неба тихенько поп’ю.
Отаке-то щось про кохання у Львові. Не моє. Чиєсь.
Пройдешнє ачи прийдешнє. Кому як пасує.

Розділ 1

Стара тихенько щось лупотіла собі під ніс. Зовсім як бабуся – подумала Марія. Вона могла лупотіти так годинами. Тобто лупотіти могла бабуся, а от на рахунок старої Марія ще не була стовідсотково впевнена. Але чомусь дівчина відчувала, що так воно і буде. Стара дорівнює бабуся. Складна арифметика людської натури, коли мінус на мінус дає мінус, а зовсім не плюс. Так просто, мимоволі, супроти нашого бажання. Не любила Марія свою бабусю, не сподобалася Марії й ота сухенька, зморена львівськими трамваями, тітонька.
Двері прочинилося і у кімнату зайшов принц без білого мерса, який відкликався на кумедне, на думку Марії, ім’я Антон. Антон посміхнувся своїми сумними очима і також щось почав лупотіти. Сім’я лупотистів – знову подумала Марія і також щось пролупотіла. Ну, таке щось на кшталт до побачення.
Потім вона втекла у місто, холодне і зісохле од людських печалей. Сіла у жовтий трамвай, який колись давно зморив оту стару тітоньку, а потім їхала. Їхала довго. Потім вийшла на передостанній зупинці і вирішила зайти до темної кав’ярні.
Марія уже почала нудьгувати над мороком чашки, коли до кнайпи увійшов Концепольський. Поляк – подумала Марія і замовила ще кави. Концепольський сів поряд з якимись розмальованими кралями і почав щось торочити про сніг і про Новий Рік. Новий Рік у серпні – – знову подумала Марія. Вона уважно глянула на поляка (ну й жіноча інтуїція!!!) і замовила ще кави. Вона завжди пила каву, коли їй не вистачало сексу ачи просто сильного плеча. Поляк не був, на жаль, жінкою, одначе володів тим ж незрозумілим провидінням, що є таким собі життєвим дороговказом – він також замовив каву. Спочатку собі, а потім й Марії. А ті кралі кудись зникли. А може їх і взагалі не було. У Новорічну Ніч всяке буває – подумала Марія. Навіть якщо Новий Рік розпочинається у серпні.
Поверталися “додому” вони разом. Тільки сіли не в жовтий, а у синій трамвай. Поляк-патроіт. Марія сама до себе посміхнулася і чомусь згадала Антона із його сумними очима. У Концепольського очі не були сумними, скоріше навпаки – якимись навіженими. Як у тієї тітоньки. Щоправда поляк не лупотів. І то вже було добре.
...Антон посумніло спостерігав за Марією та Концепольським. Поляк якраз крутився біля пляшки червоного вина, а дівчина зі занадто вже байдужим поглядом спостерігала за цим дійством.
Концепольський залишився у Марії на ніч. Тітонька щось невдоволено пролупотіла, однак промовчала. А Антон взявся за малювання. Це означало, що йому не на жарт погано. Яке сумне слово “погано”, подумала Марія і посміхнулась поляку...
...Антон любив і вмів малювати, а особливо вдало у нього траплялося з портретами. Малювання не було його хобі. Воно було його життям. Хоча гроші на існування він заробляв зовсім не так. Працював кондуктором у синьому трамваї. Марія цього не знала. Вона ж бо їздила завжди жовтим. А цього літнього вечора у Антона був вихідний.
Секс без кохання – штука невдячна. Особливо зранку. Особливо влітку. Особливо у Львові. Марії не хотілося прокидатися, однак Концепольський сам здійснив цю неприємну місію – він потиснув руку реальності, подякував за каву та пішов геть. Антон також подякував за каву. До того ж він запросив Марію покататися на трамваї. Жовтому, звичайно.
Вони каталися довго – проїздили маршрут мабуть разів зо п’ять. Не тому, що прагнули усамітнитись і побути разом. Просто Антон і Марія любили трамваї та вечірнє місто. Ага, ось що любила вона більш за життя, пиво та поляка. Оце вечірнє холодне і зісохле місто. Воно ж то було її. Цілком і повністю, Марія у будь-яку мить могла випити його до дна. А хіба це не знак повної оддачі – дозволити володіти собою до останньої краплі? До того ж дівчині недовго залишилось до кінця. Незабаром Пекарська і всілякі інші примхи стануть пожовклими, а потім й посірілими споминами. А воно й добре так...
...Антон написав до цього часу не один портрет Марії. Як завжди для цього він обирав нейтральну територію та улюблені ментолові цигарки. Марія ж не курила. І не тому, що їй не хотілося. Дівчина боялася, що коли одного разу розпочне, то ніколи не зможе кинути. Зрештою це і є основною причиною, що стримує людей, що не палять, од цієї солодко-гіркої спокуси. Та й не тільки цієї...
...Після двогодинного позування у якомусь темному підвалі Марія зі своїм особистим генієм увійшла до вчорашньої кав’ярні. Хто шукає, той завжди знайде. Концепольский спробував замовити їй каву, проте щось стримало Марію од миттєвої слабкості і вона попросила пива. Львівського. Світлого.
“Додому” вони їхали утрьох синім трамваєм. Концепольский втік на передостанній зупинці, а Антон з Марією доїхали до кінця. Їй, як на диво, навіть не було жаль. Просто кішки трохи на душі зашкроботіли. Та й все...
...Дивина та й годі, проте насправді це просто стара одвічна істина. Ми любимо, те чого не маємо, а коли отримуємо це, то виявляється, що більше нам це не потрібно. Марія одночасно перебувала на двох колах випробувань – вона хотіла і не хотіла. Добре те, що різних людей...
...Одного ранку Марія відчула у повітрі гіркий присмак кінця. Того ж вечора вона дізналася, що жовтий травай Антона потрапив у аварію, а Антона забрали в реанімацію. Портрет Марії став його лебединим портретом. Маріїна натура якось по особливому запротестувала проти цього. Чому ж? Вони ніколи не було особливо близькими з цим згенійованим хлопцем. Ну, подекуди подорожували трамваями та пили пиво. Львівське. Тепле-тепле. А можливо більше нічого і не потрібно для одчуття близькості. Тільки тепле-тепле...
...Одного разу, повернувшись “додому”, Марія побачила Концепольського. Поляк винувато посміхався. Марії сміятися зовсім не хотілося. Їй хотілося теплого-теплого. Марія прокинулася першою. Концепольський сумирно спав поруч. Дівчині виплиснула рештки каву йому на груди. Поляк уві сні посміхнувся і просто перевернувся на інший бік...

Розділ 2

...Антон отямився десь через три дня опісля аварії. Марія принесла йому цілий пакет апельсинів і маленьку пляшечку світлого Львівського. Антон тихенько подякував. А потім вони ще довго мовчали. Про все на світі. Марія подумала, що сутність чогось передає насамперед можливість спільного мовчання. Очі говорять за нас...
Марія подарувала Концепольському свій портрет, написаний Антоном у тому старому підвалі. Поляк повертався додому. До далекої Варшави.