Просто не мог не опубликовать такой манифест : )) Автор - Тенако : ))) Так их!


"Ці дні – дні болю. Дні повернення у минуле. Дні спогадів та знаків. Повернувся Антонечко-Давидович. Повернулися забуті книги. Повернувся Едвард Стріха.
Власне, Стріха ще живий, хоча народився у 1927 році. Народився – і став генієм-футуристом. Таким, як треба. Червоним-червоним. ПРАВИЛЬНИМ!
У Едварда Стріхи не було матері – лише батько. Його народив Кость Буревій, але то вже друга історія. Стріха, на противагу батькові, був радянським кар’єристом та бравим ультралівим писакою. Юрій Лавріненко писав про нього так: «Якесь несамовите поєднання безпардонного нахаби і жалюгідного пристосуванця до вимог компартії, обпльовувача всіх цінностей і майстра самореклами, порожнечі із страшенною галасливістю, провінційного примітивізму із претензією на ультрамодерну «європейськість» , безмежного егоїзму та егоцентризму з великою охотою робити революції і поліпшення суспільств». Ну як портретик? Між тим, Михайль Семенко, який стояв на чолі розкрученого та ультрамодного журналу «Нова Генерація», пройнявся творами Стріхи і почав їх друкувати у себе. Семенка – ми вчили його футуристичні твори ще в школі – не міг не покохати Стріху як поета. По-перше – ідейно правильний (Семенко все намагався впровадити ленінізм через поезію). По-друге – футурист. Семенко не міг повірити у листи та доноси, що Едвард Стріха – лише міф. А його вірші – зла пародія на твори Семенка, на «червону» забарвленість літератури, на гру з формою, на перетворення поезії на пропаганду… Зрештою, Семенко дізнався правду – Едварда Стріхи не існує. Тоді він написав кілька творів і підписався Стріхою, а потім і поховав Стріху – буцімто, Едвард кинувся зі скелі у море десь у Мурманську. Тоді у журналі «Авангард» батько Стріхи Буревій друкує автобіографічну поему Едварда, яка за літературними якостями перевищувала уміння Семенка. Стріха ожив з новою силою. ЦК партії, зрештою, піддало його твори нещадній критиці, але тоді аж стало відомо вже і у вищих колах – ніякого Стріхи немає… Едвард Стріха – лише витвір фантазії та сарказму Костя Буревія.
Але Стріха був. Живий чи мертвий він бродив по нашій землі із затуманеним поглядом комуніста-фетишиста і лукавою посмішкою людини, яка все знає, але…мовчить. А одне миле літугрупування вирішило роки зо два назад виконати заповіт Едварда Стріхи. З того угрупування знаю лише Кушніра та – незрівнянно краще – Горбика Ромка. Всіх інших – лише візуально. Заповіт той такий…

«Зробіть мені квиток партійний:
Навдовжки – кілометр!
Навширшки – кілометр!
І напишіть червоним на вогні:
Це – Стріха Едвард –
Рядовий
Загонів геніальних
Геній!
Напишіть:
Він сліз не має,
Цей Едвард,
А кров – барилами,
Пожежами – вогонь
У
Собі
Носить.
Напишіть:
Письменство він врятує
Від Хвильових,
Тичин
І
Рильських,
Політику – від Чемберленів,
Поезію – від солов’їв.
Напишіть:
Він там співа – де бій,
Сміється там – де жах,
Сумує там – де європейки,
Радіє там – де Шкурупій,
Регоче – разом із Семенком.
І напишіть:
Умре він радо
За владу рад Всесвітню.
І смерть
І сміх…
Так напишіть
Червоним на вогні
Партвивіски – квитка
Й поставте
На майдані –
Усім
На
Радість.

(Нова генерація (Київ), 1928 р)

Заповіт було виконано. Надрукована купа листівок формату А5. Портрет Едварда Стріхи. Великими літерами: «Партійний Квиток». Нижче: «Едвард стріха, рядовий загонів геніальних»… Хто був у мене дома – той бачив цей партквиток (висить на стінці у великій кімнаті). На Контрактовій площі по мапі приблизно визначено квадрат – кілометр на кілометр. По периметру квадрата було все обліплене «партквитками» . Акція називалася «ЗІРВИ СТРІХУ». Про що, звісно ж, зазначалося у «партквитках».
Літгуртківці стали під пам’ятником декламувати вірші Стріхи…
І тут Стріха з’явився. Він знову насміхався над жлобством, нахабством, безглуздістю, неуцтвом. Менти і гопота зривали листівки зі стін будинків та викидали їх - самі того не розуміючи, виконували пряму вказівку молодої інтелігенції. Вони зривали… Стріху. Що і вимагалося))) Так само, як з подачі Костя Буревія Стріха у кінці 20их років 20 сторіччя насміхався над партійцями та ідейно правильними горе-писаками, так само Стріха у третьому тисячолітті насміхався над тим жлоботинням, яке зневажає освіту, зневажає українську культуру (та і культуру загалом) і має єдину розвагу – бити морди ІНАКШИМ…
А ви кажете – немає української літератури…Вона… вічна! Якщо трішечки… зовсім трішечки зануритися!
Писала це зла. Зла – на жлоботиння, яке сидить у моїй групі в інституті. Яке так зневажливо говорить про Антонечка-Давидовича. Яке так зневажливо говорить про те, що люди вистраждували, за що людей розстріляли! Ти, суко, паскудний неук, який сміє нахабно позіхати перед геніальним лектором, що пам’ятає особисто багатьох тих, чиїми книгами зачитуюся; ти, хто пирскає від поезій, від яких навертаються на очі сльози і які у сльозах писалися; ти, який назвав це все «дєрьмом» - знай, заразо, що навіть тоді, коли ти будеш начальником, навіть тоді, коли ти будеш доводити до сліз своєю дуболомністю людей з вразливою душею, тоді, коли ти будеш нищити та зневажати слабких… все одно десятки едвардів стріх насміхатимуться над тобою. Ти думатимеш, що на тебе пирскають французькі парфуми. А це буде смердюче лайно."