Ти б ще трохи побув і не йшов так раптово,
Бо без тебе так глухо, пронизливо-срібно.
Ти б послухав мою, як і в тебе, вимову,
Я вже теж замість [с]кажу [ш], щось подібне
В мене теж, як і в тебе, вже губи напружені,
І не усмішка – подив,
І очі засмучені,
І хода вже повільна,
І голос простуджений –
Бачиш, я за тобою по-справжньому скучила.
Ти не йди, ти ще встигнеш, вона почекає,
Я ж чекала, хіба їй не стачить терпіння.
А вона
Ну хіба вона щось відчуває
Їй же байдуже, хто що на кого розмінює.

(с) Віка Черняхівська