- Поцілуй мене, чужинко! - шепіт голкою у серці вивернувся… - Поцілуй же мене, чужинко!
- Чужинко? Чому - чужинко? - Коні неслися вихором. Вихором неслися надії та мрії. А втім, навіть їм ніколи не справдитися. І ковила котиться під копита…
Все вже було. Вже колись відбулося, майнувши полум'ям у серці, згарищем у пам'яті, попелом у повітрі, - ковила, коні, буття. "Чужинко" - то все, що лишилося тобі. Все, що ти собі лишила. І чим ти лишилася.
Рядки вислизають з-під пальців. Слова - як щури зі шхуни в пекельному вирі. Світло, темрява - забула різницю…
А тому лишається тобі тільки писати філософську прозу… І ніколи не забувати той сон, із дияволом у дзеркалі. Ще пам'ятаєш, як бігла звідти (звивалася сукня білою хурделицею, відрізаючи шлях додому) - від руки простягнутої відмовившись - ще не відьма, та вже й не людина? Ой, йшло дівча долею та захлинулося, спрагло вдихуючи життя. Тільки вже не своє - втекла ж бо від себе, побоялася у дзеркало зазирнути.
Чужинкою йдеш по світу, і думаєш ти як чужинка. І світ тобі - чужинець: себе не маєш - як інші знатимуть, що то ти? І цілунок, тоді вкрадений у чужинки, - чи цілунок то, чи трунок - не знати довіку.
Дзеркало проти дзеркала, свічки стікають - коридор душ, тільки тебе в ньому немає. Сяє тепер твоє дзеркало пусткою, золота обручка почорніла - чужинка ж бо.
І тому лишається тобі лише писати філософську прозу. Та й ту - хіба вже напишеш?
[300x300]