Так, для мене ці роковини – не свято, бо початок подій на Майдані я зустріла з великим скепсисом. 2013 рік, зовсім трохи часу минуло відтоді, як в Росії захлинулася двіжуха, яка здавалася гарячішою та перспективнішою.
Я гадала, що долучатися до протестів нема сенсу: зима надходить, скоро все закінчиться само собою, втомлені та змерзлі люди розберуться по домівках, і все буде як раніше.
До протестів я долучилася навіть не після побиття студентів, а коли почалися вбивства. Цю дату я відзначатиму щороку. Як і інші сумні дати, аж впритул до 2015 року, аж до Дебальцева.
НІЧОГО НЕ ЗАКІНЧИЛОСЯ.
Ще й досі не закінчилося.
Ми навіть не на півшляху до Землі Обітованої, ми ледь-ледь вискочили до Червоного Моря, і на п’ятах у нас висить військо фараонове. І роботи нам попереду – робити не переробити, і не стільки тяжкої, скільки марудної, як вишивання.
Я не бачу підстав святкувати цей день. Але я все ж таки саме від нього починаю відлік четвертої роковини.
День, коли українці почали рипатися.
This entry was originally posted at https://morreth.dreamwidth.org/2948400.html. Please comment there using OpenID.