Я прокинувся і приготувався почути її звичайне: “Доброго ранку, коханий, як спалося?” Я вже настільки звик до цієї фрази, що ледве не відповів на тишу: “Добре, як завжди, коли ти зі мною поряд”. Але в квартирі стояла повнісінька тиша. Не розплющуючи очей, я торкнувся місця поряд себе, але там нічого не було. Я відкрив очі і почав дивитися навколо. Але НІКОГО не було.
Тоді я поплентався по квартирі: спочатку зайшов до ванної і за допомогою холодної води остаточно прокинувся. Наступною стала кухня, де на холодильнику білів маленький аркушик паперу. “Марго знала до чого я потягнуся в першу чергу,”—подумав я і зняв клаптик з магніту. “Коханий, пробач, не хотіла тебе будити. Як спалося? Сподіваюсь, що добре. А я поїхала покататися. Через пару годин повернуся. До речі, твій “Мерседес” я забрала, він у гаражі. Цілую! Кошенятко” А внизу приписка: “Зараз 6.17” Я подивився на годинник. Нічого собі, її вже чотири години немає... Щось мені це не подобається...
Я пішов у спальню і набрав такий рідний номер. Але замість довгих гудків почувся механічний голос: “Зараз, на жаль, відсутній зв’язок з вашим абонентом. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше”. Що робити? Де це вона? Далеко Марго поїхати не могла, бо знає, що я переживаю, коли її довго немає... Я взагалі був проти цих її прогулянок! Але хіба Марго мене коли-небудь слухала?
Пройшло ще півгодини, упродовж яких я кожні тридцять секунд набирав її номер, але механічний голос був впертим і продовжував повторювати ту саму фразу: “Зараз, на жаль, відсутній зв’язок з вашим абонентом. Зателефонуйте, будь ласка, пізніше». Знову щойно почувши цю фразу, я ледь не кинув мобільний на підлогу. Ну де вона, де моя Марго? Може, з нею щось сталося? І в голову відразу потяглися страшні думки...
Я ходив по квартирі і не знаходив собі місця... З шаленою надією дивився на телефони, але вони мовчали... Що робити? Де її шукати? Вона може поїхати куди завгодно. Стоп, може, я даремно панікую, може, просто розрядилася батарея, а годинник залишився вдома? Але ні, годинника не було, а в розетці стирчало підзарядне приладдя. “Забула вийняти,”—автоматично відмітив я. Де Марго? Це, напевне, була єдина думка у моїй голові... Де Марго? Ще почекаю п’ятнадцять хвилин і проїдуся по її улюблених місцях, я більше не можу сидіти склавши руки!
Минули і ці п’ятнадцять хвилин, але ніяких змін не сталося, окрім того, що я вдягнув джинси, светр і куртку. Подивившись на годинник, я поклав мобільний до кишені, узяв ключі від “Мерседесу”, взувся і закрив двері.
Завівши машину, я рушив до Маргаритиного улюбленого місця—мосту Закоханих або Чортового мосту (така назва за те, що багато людей з нього пішли в небуття). Не дивлячись на страшну назву і моторошні історії, пов’язані з цим мостом, Марго чомусь любить це місце, вона каже, що тільки тут може бути на самоті. А ця сама самотність інколи їй буває дуже і дуже потрібна... Я під’їхав до мосту, але ні, моєї коханої дружини не було... Що робити? Куди їхати? І мобільний мовчить... Я ще раз набрав номер моєї Марго, і знову механічний голос вимовив ту саму фразу з проханням подзвонити пізніше.
Тільки-но я збирався покласти телефон назад, до кишені, як він задзвонив. Я навіть не подивився на номер, а клацнув “прийом” і крикнув: “Марго!” “Пан Авієтко, Маргарита Левченко ваша дружина?” “Так, а в чому справа? Хто ви?” “Я пан Волжанко, лейтенант. Щойно ми знайшли вашу дружину...” Я перебив: “Що?! Що з нею сталося?! Де ви?! Я зараз приїду!” “Добре, приїжджайте, це на вулиці Юліуса Фучика. “Швидку” вже визвали, але, здається, немає потреби”. Я завів машину і понісся на шаленій швидкості, викрикуючи в телефон: “Я вже їду! А що сталося?! Скажіть толком!” “Розумієте, тут така справа...” “Не тягніть!—я не міг більше слухати його “китайські церемонії”.—Кажіть по суті! Що з моєю дружиною?! Вона жива?!” “Напевне, ні”. “Що?—прошепотів я.—Що ви сказали?” “Мені дуже прикро, але...”
Ні-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і-і! Я мало не врізався в будинок. Як? Цього просто не може бути? Марго, ні! Цього просто не може бути! Ні! Вони помилилися! Це не вона, не моя Марго! Господи, ні! Що я без неї буду робити?!
Я вів машину на повнішому автоматі, перед очима літали якісь метелики, у голові була ніби біла стіна, на якій величезними чорними літерами написано: “Марго немає!”
Марго-о-о-о! Я заплакав. Я їхав на цю кляту вулицю Юліуса Фучика і плакав, як дитина. Величезні сльози котилися без упину по обличчю... Марго! Повернися! Ні! Чому?! Чому до мене таке несправедливе життя? Марго, що мені тепер робити? Без тебе? Марго! Ну чому? Ось вона, вулиця Юліуса Фучика. Ненавиджу!.. Червоно-біла стрічка, машина “Швидкої допомоги”, міліція і її сріблястий “Міцубісі Паджеро”... Це Марго...Ні!!! Мій дикий крик почули всі, відразу підбіг лікар зі “Швидкої”: “Все нормально. Зараз зроблю вам укол, і заспокоїтесь,”—він простягнув до мене руку зі шприцом. “Не треба мені ваших уколів! Що з моєю дружиною?!” Я увесь тремтів. А в душі жевріла надія: “Моя Марго жива, вона не могла так просто піти. Вона не могла мене тут кинути! Вона обіцяла, що ми завжди будемо разом! Марго!” А далі наступила “ відключка”. Напевне, я втратив свідомість. А коли прийшов до тями, перестав бути диким звіром, а став звичайною розгубленою, нещасною людиною, яка втратила найдорожче в цьому світі...
Я, блідий як стіна, вийшов із машини. Відразу підлетів лейтенант. Я спитав: “Це правда?” “На жаль, але так”. “Господи, ні!” “Заберіть поки що її речі.”. “Які там речі!” “Ну хоча б мобільний,”—він простягнув телефон. “Ну добре, давайте,”—я взяв апарат і випадково клацнув кнопку диктофона. Почувся тихий, надломлений голос Марго: “Кохані мої, пробачте. Андрійки мої, я не хотіла, пробачте. Пам’ятайте, я кохала вас. Будьте щасливі. Андрійки...”—і запис увірвався. “Марго!”—я не міг стримати себе. “Вона?”—спитав Волжанко.” “Її голос, так, вона”. “Упізнання можна не проводити, документи ми відразу знайшли, там же знайшли ваш телефон. Все зрозуміле. На дорозі ожеледиця...” “Я хочу її побачити,”—не слухаючи його, сказав я. “Краще не треба”. “Я хочу її побачити,”— вперто повторив я. “Добре, йдемо.” Як раз медики винесли ноші. “Розгорніть, будь ласка”. Доктор зняв простирадло: “В неї від удару розірвалося серце. Не витримало”. Я ковтнув слину: “І нічого не можна зробити?” “Ні, ми зробили все, що могли, але... Мені дуже прикро”. Я подивився на ноші. Так, це була Марго, моя Марго лежала з таким спокійним обличчям, ніби їй дуже затишно там, у невідомості...
Максим почув дзвінок телефону: “Алло”. “Привіт,”—він почув голос бувшого однокласника Сашка. “О, Сашко, привіт, як справи?” “Знаєш новину? Хоча звідки ти її можеш знати, Андрій мене попросив повідомити наших”. “Так що сталося?” “Марго... Нашої Марго більше немає...” “Що?! Ти чого? Що за жарти? Вона ж наймолодша від усіх у нашому класі...”—Максим не міг нічого зрозуміти. “Це не жарт. Розумієш, нашої з тобою однокласниці, Маргаритки Левченко, немає більше”. “Ти що, серйозно?” “Абсолютно. Хто ж таким жартує?” “Як?! Як це сталося? Давай розповідай!”
“Добре,--Сашко почав розповідь.—Десь годину тому мені подзвонив Андрій. Ти повинен його пам’ятати”. “Ні, не пам’ятаю, а хто це?” “Ну чоловік її. І минулого року вона з ним приїжджала... Ну зустрічатися вони почали, ми як раз школу закінчували. Він до неї у Київ приїхав, коли вона туди вчитися переїхала. Потім, здається, через рік, вони одружилися, пам’ятаєш? А їй ще й вісімнадцяти не було... Через рік вона дитину народила... Пам’ятаєш, коли ми через п'ять років зібралися, коли всі свої інститути та університети позакінчували, вона зі своїм трьохрічним сином приїжджала. Ми ще сміялися тоді: “Марго, нащо тобі два Андрія в сім’ї?” А вона відповідала: “Так треба.” Згадав?” “Так, згадав, а далі?”
“Ну от, сьогодні мені подзвонив Андрій і сказав, що Марго... ну ти сам розумієш...” “Розумію, а що конкретно сталося? Як?” “Та я сам майже нічого не знаю. Він сказав тільки, що вона розбилася. Вона ж так ганяла на своєму джипі... А ще й ожеледиця, не справилася з управлінням і все”. “Господи. Як все просто. Як просто можна померти... Марго, вона така була...” “Яка?” “Добра”. “Вона мені постійно хімію пояснювала у школі, потім листи писала, коли поїхала... Вона нас усіх любила... І тепер її нема... Дійсно страшно. Знаєш, ми з Марго якось на філософії дискутували про гроші. Я доказував, що за гроші можна купити все, а вона протестувала. Тепер я бачу, що був неправий. За гроші життя людині не купиш. Як не намагайся...” І запала мовчанка. Її порушив Максим: “Слухай, може, Андрію допомога потрібна? Може, грошима зберемося?” “Та які там гроші. По-перше, це в нього є, а по-друге, ти б його чув. Це жах. В нього такий голос, ніби це він помер, а не Марго. Він плакав”. “Дійсно жах. І що робити? Як йому допомогти?” “А як йому допомогти? Марго не воскресити, а як потрібно було б. Гарна вона людина. Знаєш, так багато залишилося поганих, а її немає...” “Кажуть, що Бог забирає до себе гарних людей, що погані йому в царстві не потрібні...”
Я стояв і дивився в небо. Воно таке блакитне, таке гарне... Десь там, напевне, моя Марго. Марго! Чому? Чому ти від мене пішла? Невже тобі там краще, ніж зі мною? Знову сльози котяться по моєму обличчю. Завтра похорон. Завтра земля тебе в мене остаточно забере. Як це пережити? А як все було гарно... Марго, коли ми зустрічалися, ми так часто сварилися... При чому, сварилися через ніщо, просто так. Ні, брешу, перші три тижні, коли все тільки починалося, була повна іділія. Але потім я чогось не впізнав її в “чаті”( ми ж там і познайомилися. Сидів я якось у “чаті”, пише мені якась дівчина: “Познайомимося?” Я не відмовився і почалося...). Після цього “невпізнання” я прислав штук десять повідомлень, щоб вона мені вибачила. Ледве-ледве все закінчилося добре. Після цього ми дуже часто почали сваритися. Але це було щастя! Я хочу зараз сваритися з моєю Марго!
Краще сваритися з нею, ніж знати, що її більше немає, що більше ніхто мене не розбудить зранку, не спитає, як мені спалося, я більше не почую її лагідний голос, не побачу її яскраві очі, чудову посмішку, струнку постать, більше не буде заздрісних поглядів друзів, знайомих, або просто сторонніх чоловіків, що в мене така дружина. А як Марго готувала... Так, в неї частенько не було на це часу, але коли був, це було так смачно! Навіть її мама (о, як вона готує...) не все так вміє робити. Марго, де ти?! Ну чому?! Я хочу до тебе! Марго, забери мене! Я не хочу більше жити!
Я глянув на годинник, треба йти додому. А там Марго, але... Марго! Повернися! Пам’ятаєш, що я сказав тобі на вокзалі, коли ти їхала у Київ (у наше перше літо). Я сказав, що кохаю тебе і пробачу все, навіть зраду. Бо я дійсно не можу без тебе, моя Марго! Я плентався по вулиці та бачив перед собою Марго. Вона, одягнута в білу сукню, сміялася, простягала до мене руки, здається, я чув її голос: “Я тебе кохаю!” Та це ж наше весілля. Марго була така щаслива... Здається, їй подобалася сама підготовка до нашого свята. Ця примірка сукні (і кожного разу потрібен був я, щоб подивився “незамуленим оком”, і кожного разу я казав, що вона найгарніша в світі, а Марго у відповідь сміялася), “кого ми запросимо”, а так майже нікого й не запросили (Марго не хотіла великого весілля), були батьки, декілька наших друзів та Маргаритчина “сестра”, тобто найкраща подруга, Віка. Віка тоді сказала Марго: “Я ж казала, що ти вийдеш заміж раніш за мене!” Потім було свято, напевне, чи не найбільше в моєму житті, я нарешті міг бути впевнений, що Марго нікуди від мене не піде, що я кожного ранку можу бачити, як вона спить. Спочатку мені дуже подобалося прокинути раніш за неї (хоча мені це вдавалося рідко, Марго ж в мене суміш, тобто вкладається пізно, а прокидається рано. Я ж навпроти, люблю подовш поспати, особливо з нею в обіймах.). Як же я люблю прокинутися (так, і досі люблю) і побачити, як вона спить, така мила і просто найкраща в світі.
Якось Марго наснилося страхіття. Як вона описала, це було дійсно страшно: спочатку вона в музеї Великої Вітчизняної війни, бачить на вітрині під склом фотокартки німців. А потім ці самі німці женуться за нею по довгих темних коридорах, щоб вбити. Один з них наздогнав, приставив до її шиї свій холодний автомат і вп’явся в її обличчя своїми мертвими очима, в яких немає навіть натяку на якісь емоції... Це ми ще зустрічалися. Вона написала мені повідомлення. Як же мені тоді (і не тільки тоді, але в той момент особливо) хотілося бути з нею, захистити від усього страшного і жахливого... А хто її тепер буде захищати? Хто-небудь інший, а не я? Але так нечесно! Марго!
Це наш будинок, ось на четвертому поверсі наша квартира. Коли ми її тільки купили, Марго придумувала усю обстановку.
[показать]