„ЧАС ЛІКУЄ”? - та ні, він лише трішки загоює рани, а потім знову нагадує про себе. Нещадно душить, випиває соки життя і силоміць кидає на призволяще. „КОХАННЯ ПРОХОДИТЬ”? – та ні, воно залишається назавжди і хто б не говорив, хто б не втішав він не зрозуміє як тобі насправді погано і як насправді хочеться зникнути з цієї планети і більше ніколи не бачити пустих очей коханого, не бачити того, кого втратив, кого не втримав при собі, і чиї ніжні слова пускав по вітру і не затримував у мозку, з чиїх рук не пив благодать і з ким не дихав в такт!!!
Мені погано, ні – ГІРШЕ, Я не можу дихати без нього, я не можу думати, не можу дивитись на інших, бо відразу порівнюю їх з ним, не здатна розважатись і розуміти романтичні фільми, бо ж відразу зіставляю себе з героями, а найгірше лише одне – я слабка і не можу забути його. А він був моїм і міг бути моїм назавжди, Але тепер він уже не почує моїх благань і молитв, він не зрозуміє мого погляду і внутрішнього крику, що благає вислухати в останнє.
Швидкоплинне літо, що захопило і піднесло до небес недавши навіть зрозуміти і розпізнати справжне кохання, що пройшло повз мене і не зачепилось ні за один вигин моєї бідної душі. І не потрібно виправдовуватись, винити в цьому подруг і обставини, не треба піддаватись глибоким роздумам, котрі в кінечному результаті принесуть рівним рахунком НІЧОГО. Потрібно просто забути, але як?
„КЛИН КЛИНОМ ВЫШИВАЕТ” – і хоча це російська приказка я не боюсь її повторювати про себе, не перестаю фільтрувати всі події літа у мозку, а ще я досі вірю і хоча це нічим не оправдовано і нічим не може бути підтверджено, я сподіваюсь ще на щось. А от він..., а він уже не любить: „Ти сумел любовь свою забить и она ушла кудато в вечность. Может бить, когда-то ти любил но сейчас не может бить и речи.
Єдине, що тепер поєднує нас - спогади і ПАУЛО КОЕЛЬО. Подумки ми читаємо його разом, ми пережовуємо кожне слово і намагаємося зрозуміти вчинки одне одного. Не знаю, можливо так думаю лише Я, можливо лише моя ручка підкреслює знайомі ситуації і слова з „дежавю”, але.. – це вчинки „дівчинки зі Львова”.
„ДУМКИ ПРО САМОГУБСТВО” – вони бувають рідко, але ж бувають! Ні, у мене все нормально з психікою, я почуваю себе здоровою і безтурботною, у мене багато друзів, багато що очікує попереду і вже багато чого було у моєму 16-ти річноиу досвіді, але ще ніколи не було такого розчарування і такої спустошеності. Варто жити заради майбутнього, але якщо попереду лише втрати і поразки, розчарування і депресії, потім проблеми з здоров’ям і лише незначні „білі смужки щастя”, що затираються під впливом життя, як такого.
Добре, бачу ця лірична сторінка мого щоденника повністю себе вичерпала і лишається поставити жирну електрону крапку.....!!!
Твоя КРІС