Настроение сейчас - Der Good
Біль
Він прокинувся ввечері, голова вже не боліла. Хоча чи помічають болить голова чи ні відразу після сну? Звичайно помічають, якщо вона боліла цілий тиждень і він марнував сотні доларів купуючи дорогі ліки. Все марно. Спроби закінчувались невдало. Ліки не спасали його, а іноді навіть робили біль зовсім нестерпним. Він ходив до лікарів, робив сканування, але все марно. Лікарі – найкращі спеціалісти, розводили руками а прилади фіксували роботу мозку і не виявляли ніяких порушень.
Що могло статися з ним? Він – багата і власна людина, далеко не остання людина в Нью Йорку не міг не те, що полікуватися, а навіть визначити, що за хвороба терзає його.
В тяжких стражданнях пройшли шість днів. Днів і ночей. Виснажений, з червоними очима та зірваними нервами сидів він в хмарочосі, на останньому поверсі за дверима з написом „Р. Н.” В кріслі і до болю стискаючи ручки дивився на стелю. Іноді він ходив по колу. Крісло, картина, камін, пуста стіна, вікно, крісло, картина, камін, стіна, вікно... Все по черзі бачив він проходячи свою кімнату. Іноді нерви не витримали і він ламав все, що попадалося йому під руку. Колись його оточувала розкіш, а зараз дрібні шматочки розбитих речей.
Сидячи в кріслі і дивлячись годинами на стелю він відчував... Страх. Йому здавалося, що він знову став маленьким хлопчиком, який прокинувся зранку від різкого шуму і зайшовши на кухню побачив кухню побачив свою маму... Без голови. Точніше голова, чи те, що від неї лишилося і досі висіло в неї на шиї. А в іншому кутку сидів йому батько який тільки-но придбав для рушницю – на лося і намагався показати як нею користуватися своїй дружині, але він не помітив патрона в ній.
- Синку, йди сюди, синку, сину, промовив він скрізь сльози, - йди до татка, тобі неможна бачити це. Але син вже не бачив, він летів по сходам на другий поверх в свою кімнату. В свою фортецю. Він плакав зачинившись у шафі.
А зараз цей страх повернувся і він знову в своїй кімнаті – фортеці сидить і дивиться в стелю, сльози не змочують його очі, вони взагалі не з’являлись в нього з дитинства.
Іноді він бачив образи на стелі, вони були викликані біллю і виснаженням. Потрібно, щось робити, потрібно діяти, що не будь..., що не будь з того, що не робив ще ніколи в житті. Одягнувшись він вийшов надвір. Він стояв посеред вулиці спиною до хмарочосу в якому жив і працював все своє свідоме життя. Він був генієм. Його роботами захоплювались а він творив не зупиняючись.
А зараз геній стояв посеред вулиці і жадно зі страхом вдивлявся в перехожих...
„Синку, йди сюди, синку, сину...” пронеслося в нього в голові і він простогнав від болю.
Йти, йти і ще раз йти, але куди? Куди-небудь аби подалі від себе і реальності. Реальності яка несе біль.
І він пішов, пішов опустивши голову донизу. Він прийде, але куди, якщо навіть не бачить куди йде? Дивлячись в мокрий асфальт він помічав вогні будинків навколо, світлофорів, машин, але не звертав на них ніякої уваги, він шукав місце, місце де зможе спочити від болю.
Годину блукав він вулицями аж поки нарешті не опинився перед вивіскою „Бар Квейка”. Бар, подумав він... Хм а чому б і ні, можливо алкоголь примусить біль якщо і не зникнути, то принаймні полегшить його страждання.
- Я, Квейк. Джо Квейк власник цього бару і бармен, чи бажаєте випити містер? Вигляд у Вас і я б порадив...
- Віскі, перебивши Джона сказав він зовсім тихо сідаючи на стільчик біля стійки.
- Вибачте сер, що ви сказали?
- Я попросив віскі, він є в цьому чортовому барі, чи мені потрібно купувати його окремо і приносити вам, щоб ви його мені розливали?
- Так сер, як побажаєте, процідив скрізь зуби Квейк, - скільки вам?
- Все. Тобто пляшку, знову тихо промовив він, біль знову давив на голову.
- Цілу пляшку? Здивовано перепитав бармен
- Скільки разів мені повторити, щоб до такої тупої свині як ти нарешті дійшло чого я хочу? Зірвавшись на крик випалив він.
- П’ятдесят п’ять доларів і сорок центів! Холодним тоном відповів йому Джо, дістаючи пляшку з під бару.
- Тримай сотню, решту залиш собі, промовив він дістаючи сто доларову банкноту з гаманця.
- Поганий день містер? Запитав Квейк.
Не відповівши, він взяв пляшку віскі в праву руку а склянку в ліву і пішов до столика. Він обрав крайній стіл в самому кутку під сходинками, що вели на другий поверх. Напиватися потрібно так, щоб цього ніхто не бачив.
Він пив склянку за склянкою, не смакуючи – залпом. Напитися до безтями, ось і був його „геніальний” план. Коли пляшка вже показала дно і головний біль притупився під дією алкоголю, до нього підсів чоловік, зовсім молодий, років і тридцяти йому не було, але підійшовши він промовив
- Набридло жити? Сказав він, тихо, на саме вухо пошепки.
- Угу..., відповів він і хитнув головою, яка вже ледве трималася на шиї рівно і весь час падала до столу.
- А жити вічно, уяви собі, ще раз пошепки проказав чоловік
- В-в-вічно? Він поглянув на нього і обличча здалося йому знайомим, десь він вже бачив цього чоловіка, обличчя літали в нього перед очима а він згадував, - в-вічн-но, хі, ні дя-к-кую, мен-ні в-в-вистачило болі яка д-дістав-вала мене ш-ш-ш... ік... ш-ш-шість днів.
- Болі не буде, біль пройде. Знову тихо промовив незнайомець.
- П-пройде!? Підвищивши голос перепитав він, - Я п-п-п-платив сотні, т-ти-с-сячі баксів, ти знаєш, що таке т-т-тисяча... ік... баксів? Ти, платив, т-т-тисячі, щоб поз-поз-позбавитись головної болі?
- Ні не платив...
- А-а-а я плат... ік...ив і тому знаю, що вона н-не пройде.
- ... бо в мене більше не болить голова, і в тебе вона також перестане боліти. Я обіцяю.
- Об-б-б-біцяєш? Криво посміхнувся він. – Об-біцяєш... ну і, що т-тобі треба, тисяча, д-дві? А можливо д-десять!? Він вдарив по столу рукою і пляшка перевернулася. Незнайомець дратував його, він сміявся над ним, над його біллю яка почала знов проявляти себе. – А-а-а-а... простогнав він ледь чути.
- Я не сміюся з тебе, немовби прочитавши його думки заперечив чоловік. – Я маю панацею і не прошу за неї нічого я подарую її тобі.
- П-подпруєш? За, що ч-чому?
- Мені подобаються твої картини і було б зовсім непогано якби ти творив вічно.
- В-в-вічно? Засміявся він.
- Так, вічно, вічність це дуже довго. Ти згоден? Згоден не відчувати болю, страху, не пізнати смерті, болячок... чи згоден ти залишитись вічно молодим?!?
- Так. Прошепотів він, - Так, я згоден.
...
Він прокинувся ввечері, голова вже не боліла. Піднявся і протер очі. Все здавалося іншим, не таким. Не таким звичайним, як завжди. Він був вдома, в себе в хмарочосі на останньому поверсі за дверима з написом „Р. Н.”
Навколо були розкидані і розбиті речі. Він ходив по квартиріу і зайшовши до свого кабінету, посеред якого стояло крісло. Підійшов, сів. Поглянув на стелю і згадав про біль. Просто згадав, як згадують про старого товариша з яким не бачилися декілька років. Посміхнувся про себе, піднявся і підійшов до картини. На ній зображене море, а можливо океан... Він не думав коли малював він просто – малював.
- Сьогодні в мене почалося нове життя. Сказав собі він. – нове життя.
Як новий схід сонця на горизонті після довгої ночі. А чи є в мене картини світанків? Ні... немає, сам себе запитав і сам собі відповів він.
- Сього я намалюю всій новий шедевр, і подарую, хоча ні і залишу собі на згадку
про нове життя. –Так про нове життя, сказав він вголос, вставляючи на
мольберт пусте полотно. Він підійшов до вікна і відчинив його.
- А тепер мій любий чекай його, чекай і малюй... Це буде шедевр!!! Сказав він.
Наливаючи коньяк в склянку і сідаючи в крісло.
- Шедевр. Хитаючи головою, повторив він...
Кінець.