Як тяжко зустрічатися з минулим… він для мене минуле. Минуло-незворотнє, якщо говорити точніш. Я для нього… хто я для нього?.... Він достеменно знає, що я – з іншим… а все рівно… дивиться такими очима, що мені хочеться втікти, сховатись, відвернутись… чи базікати несусвітню глупоту, - аби не бачити отого такого погляду. Чекаючого. Відкрито здивовано-зачудованого. Він хороший. І правильний. І я завше коло нього як на п*єдисталі. Він до мене тягнеться з усіх сил…. А мені нема куди рости з ним – до нього… і не тому що я такий великий інтелектуальний сноб, а він звичайний хороший хлопчик без забаганок і претензій… а просто ми із різних світів… ми міряємо різними вимірами…
А може, все значно простіш – я не люблю його. Ну не люблю – і край.. і тому так тяжко бачити його закоханий погляд. Тому я стаю кусюча, як оса – я не люблю його і не хочу його любові…
А яке ти мала право отоді… колись – закохувати його у себе? – спитає у мене хтось занадто чесний
Аніякого – відповім я.
Ніякого… я й не думала, що він закохається… я думала, все буде легко, невимушено і лиш на одне літо. Я помилилась… а він пише мені вірші… і він каже: «ну побудь іще трохи…».. а він питає: «а ви вже одружились?». А я хочу піти - з першої хвилини зустрічі в кафе… а мені незручно.. тяжко… і нудно..
Тяжко, коли тебе чекає хтось, кого ти не кохаєш….. а сказати йому про це… я кажу вчинками… поглядами… рухами… відсутністю своєю… і – присутністю теж… лиш словами мовчу..
Колись сказала… один раз… а він не захотів почути…
А він повірить не умів