спостерігаючи за життям... за відношеннями та вчиками, я прийшла до висновку, що жити ДЛЯ когось, все життя присвячувати комусь, розчинятись в іншому як сіль у воді - вкрай невдячна справа. Мабуть, ще карає Бог за те, що не живеш своїм життям, що своє - відкладаєш, і що таак втручаєшся (ну і що з того, що з благими намірами) у життя іншої, нехай рідної... нехай найближчої людини....
Якщо тебе міцно і затишно обнімуть - як ти розправиш крила для свого польту? Якщо слідкуватимуть за кожним кроком і ловитимуть в падінні - як навчитись вставати?...
Найвища мудрість - просто бути поряд - щоб вчасно подати руку... але не нав*язуватись... не вішати тягар вдячності на найрідніших людей...
хоча! так важко! важко це... не відсторонитись егоїстично... і не задушити власними переживаннями і почуттями...
і все ж таки - треба жити власним життям... щоб ніколи не було спокуси сказати: "я все життя для тебе... я всі найкращі роки віддала..." не приведи Господи...