От не знаю, мабуть, так буває… може, так повинно буть… І як там трапляється з іншими?? Бог зна… мама каже, що в мене все не так, як у людських дітей. Людські діти нормально живуть і правильно виходять заміж. І правильно викручують ганчірку для підлоги. Мені нічого з вище названого не вдавалось. Ніколи... мож, то який збій на генетичному рівні?
Зате в мене був він. Дааавно. Але якось так назавше. Він був епохою в моєму житті. Барроко. Саме так, - з двома «р». Рокоче часом і зараз. Такий химерник з чорним почуттям гумору і світлими очима. Все життя було б інакше, якби не він. Мій світогляд, смак в книгах, музиці… зрештою, чоловіках (котрі володіють мовою не на рівні банального компліменту)… епоха тривала й тривала.. а час йшов, сипався і біг.. а я все гадала вітру по лініям руки.. і сенс життя вміщавсь увесь - в його імені..
а потім все полетіло ік бісовій матері шкереберть. І протрусилось попелом, і снігом побіліло.
Ну от… а тепер, коли все як на старому-старому фото.. вже й не віриться, що було.. і якщо було, то що було - так. А виявляється, я ніби в пазли граю. В кожному, хто близький мені, є щось від нього… є, є щось Баррокове… із багатьох одного складаю. Його. Неминучого.
Недавно забрела в книгарню.. набрела на книгу про Джима Моррісона, і ніби током вдарило, - з старих фоток нахабний погляд… бароковий..
Буває, кажу собі… кладу книгу і йду далі. Далі далі далі… все далі йду від тебе. Все незворотньо.