Не люблю ситуацій, коли я фактично стаю гіршою, аніж об’єктивно являюсь насправді, а також людей, котрі мене в ті ситуації ставлять. Дивна фраза. Може, навіть і не зовсім зрозуміла… але я не знаю, як сказати доступніш.. от ситуація. Їду в метро.. людей немало, але пройти можна. Заходить жінка з дитячим возичком, в котрому лежить маля. Обоє непогано одягнені. І жінка поставленим голосом виголошує тираду: «Простіть, що я така молода до вас звертаюся!! В мене мала дитина тяжко хвора, треба операція, а грошей нема!!! От діагноз!!(тицяє папірець) Допоможіть, ради Бога!!!» І поооооооовііііільно рухається з тим возиком вагоном. Заглядає в очі. Кланяється злегка, дякуючи: «Благослови вас Бог!».
Чоловік, коло якого я стою, дістає гаманець – там лише монети.. тоді він із внутрішньої кишені витягує паспорт, в котрому одна-єдина сотня рублів (приблизно 20 гривнів) і віддає їй… після того, як вона йому подякувала, в нього на очах виступили сльози.. чоловік був тверезий, не подумайте чого… він віддав останню сотню... а я не дала навіть рубля із своїх півтори тисячі, котрі були в кишені на той момент. І не тому, що я така скупа. Чи жорстока. Просто я їй не вірю. Ні на мить. Анітрохи. Я чула голоси тих, у кого насправді горе.. вони говорять так, неначе їм не вистачає повітря, а не вуличними інтонаціями «подайтехристаради!!!!»
І мені подумалось… щоб їй не пішли на користь оті гроші, зароблені обманом і обдуренням людей.. вона ж не лише їх доброту чи милосердя обманює.. вона обманює їхню віру… А я не хочу, щоб мене обманювали. Я не дозволю паратизувати на моїй жалості… і не буду відкуплятися десяткою - щоб мене залишили в спокої та відійшли. Так, я подаю інвалідам… але! Я знаю – що і тут обман.. адже, кожен каліка - в камуфляжі.. і я розумію, що не всі вони – з війни.. А ще я дуже боюсь, що один з них до мене доторкнеться, чи потягне за полу – «поооодааай!!». Реально боюсь. І коли той, що просить, пробирається крізь людей, мені хочеться зникнути, провалитись кудись – щоб бути подалі від нього… і я боягузливо закриваю очі. Очі не бачать – серце не болить… Подаю я тим, хто грає в переходах.. вони прийшли сюди, щоб заробити. І я поважаю їх працю, майстерність , відвагу і, може, - відчай… просто так - не кожен вийде і поставить пустий футляр перед людьми…

Я знаю, як можна назвати мене, прочитавши оцей пост. Можна – черствою.. можна – байдужою.. і ще і ще і ще якось… я знаю чимало слів.. і я знаю, що не оскудніє рука, котра подає… і що коли стукають – потрібно відкрити.. і що в жебракові потрібно бачити Христа. Я знаю це все, і навіть більше.
Але.. я не хочу, щоб мене знову і знову і знову обманювали і спекулювали моїми почуттями і паразитували на милосердності чи там вразливості...
І я, напевне, ніколи не подам людині, котра сама може працювати.. і ніколи не дам грошей (як милостиню) дитині. Щось із їжі – будь ласка.. грошей – ні за що. Надто часто це злочинно. Так ми просто лицемірно від них так відкупаємось… а я не хочу лицемірити… я просто втомилась…….