1 квітня 1809 року в Сорочинцях (нині Великі Сорочинці, Миргородський район, Полтавська область) народився Микола Гоголь – найяскравіший представник плеяди знаменитих класиків літератури

Існує безліч цікавих фактів про Гоголя. Усе життя письменника – 1 велика таємниця, оповита мітами. Містика, щось надприродне й нез’ясовне буквально ходили за ним по п’ятах. І навіть після його смерті залишилося більше питань, ніж відповідей.



Рід Гоголів походив із українських козаків, знаменитим пращуром яких був гетьман Остап Гоголь. Мати Миколи Марія, вийшла заміж у 14 років за вдвічі старшого чоловіка Василя Панасовича Гоголь-Яновського. Двоє перших дітей народилися мертвими, за ними з’явився на світ Микола. Здоров’ям не вирізнявся, був кволим, хворобливим, та попри все – жив.

Батьки оточили хлопчика турботою і любов’ю. Але вже тоді ширилися чутки, що Микола не рідний син Гоголю. Буцімто дядько Марії (міністр юстиції та генерал-прокурор Трощинський), у якого вона жила в Кибинцях, полестився на принади малолітньої юнки, і та завагітніла.

Щоб не було поголосу, дядько швиденько прилаштував небогу своєму управителю Василю Яновському-Гоголю, дав величезне придане й відправив у Сорочинці. Там уже всім говорили, що дружині вже 17, ходе 3-ю дитиною, а перші вагітності закінчилися смертю немовлят. Але чи так воно було, чи ні – невідомо. Але такий міт виявився живучим і навіть зараз поділив дослідників на 2 табори: одні доводять, що Гоголь – прямий нащадок козаків, інші ж – що Микола – позашлюбний син Трощинського.


Мати Миколи Гоголя


Батько Миколи Гоголя

Змалку Микола був дуже вразливою дитиною. Материні розповіді про нечисть глибоко врізалися в пам’ять хлопчика. Особливо розповідь про Страшний Суд і пекло. Тоді ж почали проявлятися перші психічні розлади Гоголя. З його листа відомо, що якось кицька зайшла в будинок, поряд нікого не було: “Вона йшла, вигинаючись, до мене, і м’які лапи тихенько стукали кігтями по підлозі. Зелені очі іскрилися недобрим світлом. Мені було моторошно. Я видерся на диван і притулився до стінки”.

А потім було все як в тумані, Микола схопив кішку і поволік її до озера й кинув у воду. Бідна тваринка намагалася вибратися на берег, але малий її бив палицею зверху. “Мені було страшно, я тремтів і водночас відчував якесь блаженство й задоволення, може це була помста за те, що вона мене злякала. Але коли вона потонула й останні кола на воді розбіглися, мені раптом стало страшенно шкода кішку”, – писав Гоголь.

Батько дізнавшись про це дав доброго прочухана малому. Тоді ж почали проявлятися напади загальмованості, коли він переставав відповідати на питання, сидів нерухомо, дивлячись в одну точку.Та уваги на це майже не звертали й продовжували розповідати дитині страшні історії.

У 1821-му Гоголя віддали до престижної Ніжинської гімназії. Але й там почали помічати його дивакуватість. Під час розмови міг замовкнути на півслові розвернутися й піти геть. Поет Любич-Романович, який тоді навчався разом із Миколою, згадував: “Гоголь іноді забував, що він людина. Бувало, то кричить цапом, ходячи в себе по кімнаті, то співає півнем серед ночі, то хрюкає свинею”.

Якось Гоголя хотіли покарати за те, що під час богослужіння розмальовував якусь картину, а не слухав молитви. Побачивши викликаного до нього інквізитора, Гоголь так пронизливо заверещав, що налякав усіх вихованців. Пащенко, бувши свідком цього, так описав епізод: “Лице в Гоголя страшно спотворилося, очі горіли як у демона, волосся стало дибки, скреготів зубами, ламав меблі, падав на підлогу й бився об неї. Прибіг Орлай (директор гімназії), обережно доторкнувся до плечей. Гоголь схопив стілець і замахнувся. 4 служителі схопили його та відвели в особливе відділення місцевої лікарні, де той перебував 2 місяці”.

Незрозумілим і загадковим для багатьох залишилася його поведінка. 30-річний Гоголь цілодобово просиджував над ліжком хворого юнака Йосипа Виєльгорського. Він писав: “Я живу його смертними днями. Від нього несе запахом могили. Мені шепоче глухо виразний голос, що це на короткий термін. Мені солодко сидіти біля нього й дивитися на нього. З якою радістю я взяв би на себе його хвороби, якби це допомогло повернути йому здоров’я”. Тоді Гоголя стали підозрювати у нетрадиційній орієнтації.

До кінця своїх днів Гоголь залишався для багатьох його друзів і знайомих і навіть для дослідників його творчості незвичайною і загадковою особистістю. Чимало дослідників нині схиляються до думки, що Гоголь все-таки мав гомосексуальні схильності, апелюючи до того, що Микола Васильович не мав близькості з жінками; уникав спілкування з ними й вважав за краще спілкування з чоловіками. У листах до друзів Гоголь зізнавався, що ніколи не знав жіночої любові й навіть пишався цим, вважаючи чуттєвість низинною та принизливою.

“Хто б міг очікувати від мене такої слабкості. Але я бачив її <…> ні, не назву її <…> вона занадто висока для будь-кого, не тільки для мене. Я б назвав її ангелом, але цей вислів низький і не доречний <…> Ні, це не любов була <…> я принаймні не відчував такої любові <…> У пориві сказу й найжахливіших душевних мук, я жадав, кипів упитися одним тільки поглядом, тільки одного погляду голодував я. <…> Ні, це істота <…> не була жінка. Якби вона була жінка, вона б усією силою своїх чарів не могла призвести до таких жахливих, невимовних вражень. Це було божество, ним створене, частина його ж самого! Але, заради бога, не питайте її імені. Вона занадто висока, висока”, – так писав Гоголь до матері.


Гоголь, Пушкін та Жуковский


Пушкін у Гоголя. Картина академіка Клодта

Кого мав письменник на увазі невідомо, та дослідники схиляються до думки, що це була Анна Михайлівна Виєльгорська (сестра Йосипа Виєльгорського), із якою письменник хотів одружитися, але вона йому відмовила. Біографісти вважають, що саме це відвернуло Гоголя від жінок. І знову лише припущення, міти, загадки.

Проте, Микола мав подругу. Це була фрейліна імператриці Олександра Смірнова-Россет. Міцна дружба на 20 років. Їх часто можна було зустріти разом у Санкт-Петербурзі, москві, Парижі, в Німеччині й Італії. Коли вони були в розлуці, писали один одному листи. Збереглося 65 послань, відправлених Гоголем до Олександри, і стільки ж листів-відповідей до Миколи Васильовича. Листування цих двох – це розмова споріднених душ, яким було боляче бачити недосконалість навколишнього світу та відчувати, що змінити що-небудь вони не в змозі.

У житті Миколи Васильовича була ще 1 жінка. Проте не він її кохав, а вона любила його. Її звали Марія Синельникова, вона приходилася письменнику 2-рідною сестрою. За рік до своєї смерті він гостював у неї разом із матір’ю та молодшою сестрою. Рідні бачили їх разом, кузина щось шепотіла на вухо Миколі, а той тільки червонів. На запитання, що ж такого йому говорили, він червонів, ніяковів і лише відповідав: “Добре, що ви нічого не чули!”

“Я полюбила його <…> і прив’язалася до нього всією силою душі моєї”, – писала Марія Синельникова приятелю Гоголя, професору московського університету Степану Шевирьову. Після від’їзду Гоголя з Власівки Марія закрила кімнату, в якій він жив, і нікого в неї не пускала, намагаючись зберегти в ній все так, як було при ньому. Заходила туди, тільки щоб витерти пил, поставити свіжі квіти.

З роками Микола Васильович усе більше занурювався в релігію. Та чим більше він читав Біблію, тим частіше говорив про нечисту силу. У листах до друзів усе більше звучав повчальний тон проповідника. Усюди ходив із молитовником, почав боятися грози, яку віднині став вважати карою Божою. Із середини 1840-х років Микола Гоголь став знаходити у собі чимало вад. Його молитви, які він складав, стали походити на заклинання. Щоб очиститися від гріхів Гоголь поїхав у Єрусалим. По поверненню зі Святої землі, його не впізнавали навіть друзі. Став справжнім аскетом. Майже нічого не їв, схуд, був виснаженим.

Ідеї гріховності все більше зміцнювалися в його свідомості. Перестав вірити в можливість очищення від гріхів і в прощення від Бога. Часом ставав тривожним, чекав смерті, вночі погано спав, міняв кімнати, говорив, що йому заважає світло. Часто молився, стоячи навколішках. У листах із друзями був неначе одержимим, постійно говорив про диявольський вплив: “Чорт ближче до людини, він безцеремонно сідає на нього верхи й управляє, змушуючи робити дурощі”.

З кінця 1851 року та до смерті Гоголь з москви не виїжджав. Був повністю у владі релігійних почуттів, повторював заклинання, написані ним ще в 1848 році: “Господи, віджени всі зваби лукавого духу, спаси бідних людей, не дай лукавому заволодіти нами, не дай ворогові поглумитися над нами”. Після смерті сестри його покійного друга Язикова він говорив, що став готуватися до “страшної хвилини”. Відтоді став покірно чекати кінця свого життя.

Микола Гоголь помер вранці в четвер 21 лютого 1852 року, не доживши місяця до свого 43-річчя.


Пам’ятник Гоголю у Полтаві

Сестра Гоголя, Марія Синельникова, дізнавшись про смерть Гоголя замовила траурне кільце. Усередині якого було пасмо волосся покійного, а відмикалося воно діамантом. На його внутрішній стороні вигравірувано “Сконч. Н. Гоголь. 1852 фев. 21”. Жінка не розлучалася з каблучкою до самої смерті в 1892 році.

Та хай там як, Микола Васильович був, є і залишиться одним із найкращих. Адже він був великим трудівником. Щоб надати закінченого вигляду своїх творів і зробити їх досконалими він переробляв їх кілька разів, без жалю знищуючи вже написане. Усі його твори, як і творіння інших великих геніїв, були створені неймовірними зусиллями та напруженням усіх душевних сил. Сам Микола Гоголь в одному з листів до історика Погодіна писав: “Той, хто створений творити в глибині душі, жити й дихати своїми творіннями, той повинен бути дивним у всьому”.

Автор: Мар'яна Шевелєва