Україно, лебединий краю!
Я з тобою плачу і співаю.
Я від тебе набираюсь сили
І ходжу на братськії могили.
І радію, коли сонце сходить.
Тішуся, коли пшениця родить.
І коли на полі зеленіє,
То в душі моїй тоді весніє.

Україно! Рідна моя нене.
Ти довічно будеш біля мене.
Скільки житиму, молитимусь за синь,
За Дніпро, Полісся і Волинь.
Скільки буду дихать - не забуду
Як ти виповзала з крові й бруду.
Як тебе свої ж не раз здавали.
Як людей і землі відбирали.
Душі полонили й твою віру.
Гнали полонених до сибіру.
Гнали у гареми і до пана.

На душі у тебе й досі рана.
На душі у тебе стільки болю.
Схожа ти, голубко, на тополю -
Статна, і завидна, і красива.
Зболена і далі нещаслива.
Землі твої золотом покриті.
Діти ж твої бідні і неситі.
Діти ж твої єдності не мають.
Лиш родились - вже панів шукають.

Ну, а ти, ти горлиця, ти чайка.
Добре слово і добірна лайка.
Мальва, чорнобривець. Ти - травинка.
Ти моя і мати і дитинка.
Ти мій воїн, пісня, моя криця.
Ти весна шовкова, білолиця.
Ти мій найдорожчий в світі край.
Йди вперед! Іди й перемагай!

Автор: Галина Потопляк