Усім кагалом
Автор: Ольга ШВАГУЛЯК-ШОСТАК
З 1349 по 1939 рік єврейський кагал Львова був бізнес-інкубатором. В жодній іншій країні Європи не було зафіксовано аналогічних за своєю толерантністю щодо євреїв правових актів
Шукайте Естер
Король Казимир Великий, завоювавши 1349 року львівський престол, надав певні привілеї юдейському народу і створив сприятливий клімат для розвитку бізнесу. В жодній іншій країні Європи не було зафіксовано аналогічних за своєю толерантністю щодо євреїв правових актів.
 |
| |
Лояльні королівські закони відкривали перед єврейськими підприємцями низку можливостей: поселення, пересування, торгівлі, а також гарантували особисту безпеку та зрівнювали їх із християнами при сплаті податків. Статут Казимира також ліквідовував традиційне тоді в Європі земельне табу: дозволяв євреям брати в оренду або купувати земельні володіння, як це було дозволено міщанам і шляхті. Хоча й не всі королівські декларації цілковито виконували на місцях, євреї мали карт-бланш, щоб закріпитися на галицькому ринку.
Польський історик Ян Длугош бачив за такою королівською щедрістю романтичний силует жінки — красуні-єврейки Естер, коханої наложниці короля. Численні легенди розповідають, що вона мала великий вплив на монарха, який зміцнила, народивши Казимирові четверо позашлюбних дітей: двох хлопчиків і двох дівчаток. А він у відповідь не тільки оточив коханку замковою нерухомістю та іншими матеріальними достатками, а й подарував її народу статут привілеїв.
Пізніше євреї, спираючись на базову Казимирову конституцію, вимагали у королів-наступників підтвердження прав і свобод. Якщо навіть хтось із монархів владною рукою обмежував задекларовані попередником «вольності», то це тривало недовго. Заборони на єврейську торгівлю чи ремесло швидко послаблювали розвиток краю і, зрештою, зменшували прибутки королівської та міських скарбниць.
На зло Родіону Раскольнікову
Найпопулярнішими бізнесами, якими займалися більшість єврейських підприємців, були торгівля (внутрішня і зовнішня), лихварство і ремісництво. Але правила гри у цих сферах діяльності не були сталими. Наприклад, номенклатура товару, яким польський король і міська рада дозволяли торгувати євреям, та умови гендля змінювалися залежно від ситуації на ринку та лояльності влади в кожному населеному пункті. Зокрема, 1521 року король обмежив у Львові торгівлю для євреїв чотирма видами товару: волами, шкурами, воском і сукном, а також заборонив тримати у приватних будинках склади краму. Найчастіше такі мораторії запроваджувалися під тиском конкурентів-християн. Але не було такої заборони, яку не вдавалося б послабити за допомогою грошей. У 1527-му євреї домоглися іншого королівського декрету, який зняв попереднє обмеження. У наступні роки влада знову «закручувала гайки» єврейському бізнесу. Про це свідчить «Хроніка міста Львова» історика XIX століття Дениса Зубрицького. Він пише, що 1581 року виникла підозра, начебто внаслідок підкупу влада дозволила євреям широку торгівлю у Львові на 8 років за чинш у сумі 50 злотих, який щороку торгівці мали сплачувати до міської скарбниці. Порушення цих домовленостей рада карала конфіскацією майна і ліквідацією дозволу.
[450x287]
Одна з вулиць Львова, на якій мешкали єврейські купці та ремісники
Утім, вилучити весь нелегальний товар було складно. Єврейські підприємці зберігали його у пивницях двох автономних єврейських дільниць — безпосередньо у Львові та в його Краківському передмісті, які були захищені брамами, власним правлінням, судовими органами тощо. Коли комісії від міської ради приходили з перевірками (найчастіше їх провокували пожежі, що виникали на густо заселених єврейських дільницях, де зберігалися запаси вогненебезпечного краму), то єврейські підприємці принципово не відчиняли своїх крамниць і підвалів, кваліфікуючи це як втручання у внутрішні справи громади.
Ще однією статтею доходу євреїв було позичання грошей. Масштаб цих операцій залежав від стартового капіталу кредитора, клієнтської бази і географії ринку. Лихварство процвітало у заможному Львові та в інших містах Галичини. Вартість майна, яке позичальники заставляли кредиторам, перевищувала суму боргу. Це дозволяло євреям акумулювати у своїх руках великі маєтки, включаючи цілі села, сільськогосподарські угіддя, підприємства (млини, гуральні, миловарні тощо). Клієнтами лихварів часто були навіть самі королі. Тому вони нерідко ставали матеріально залежними від єврейського бізнесу.
[250x67]Євреї, що мешкали в селах, мали обмежені фінансові можливості порівняно з міськими одноплемінниками. Вони надавали невеликі позики односельцям, зазвичай без застави, а борг погоджувалися отримувати і натурою (домашньою птицею, збіжжям, яйцями, маслом та іншими продуктами натурального господарства). Бартер влаштовував усіх.
Не могли заробляти єврейські лихварі лише на одній категорії клієнтів — на своїх одновірцях. Релігія і кагал (община) забороняли їм позичати гроші під відсотки членам рідної громади.
«Не кочегары мы, не плотники»
До ремесел, як і до торгівлі, євреї також мали лімітований допуск: їх не приймали в галузеві цехи, їм забороняли створювати власні професійні структури. Тому єврейські ремісники або працювали нелегально як партачі (від parte — окремо), або знаходили «щілини» у законодавстві. Одним із перевірених способів обходити заборону було заняття тим промислом, який влада дозволяла євреям для потреб кагалу, наприклад, хлібопекарством чи пошиттям одягу. Але під цим прикриттям єврейські підприємці виготовляли продукцію і на продаж.
Іноді вони гуртувалися з ремісниками інших національностей, яким влада дозволяла працювати у забороненій для євреїв галузі. Зокрема, два заможні золотарі-вірмени Арютон і Норзес, виконуючи великі королівські замовлення, регулярно вдавалися до субпідрядних послуг ювелірів-євреїв.
Ремісництво на межі закону було ризикованим. Бо якщо з королівською чи міською владою можна було домовитися, поклавши їй у кишеню хабара, то колеги-цеховики були безжальнішими. Економічна історія Галичини налічує сотні судових процесів, які легальні цеховики ініціювали щодо євреїв-партачів. Але позаяк ці конфлікти закінчувалися лише фінансовими санкціями — конфіскацією нелегально виробленого товару або штрафами, то тіньовики продовжували працювати: втрати під час разового форс-мажору виправдовували прибутки, які партачі отримували від тривалого нелегального бізнесу.
[450x244]
Єврейська лікарня у Львові, споруджена коштом меценатів
Фору на галицькому ринку давали євреям їхні релігійні переконання. Оскільки з ритуальних міркувань вихідці з Палестини споживали лише передню частину забитої худоби, решту «неїстівного» м’яса вони продавали дешевше, ніж місцеві різники-християни. У документах від 1580 року написано, що у Львові в районі Підзамче мешкало 50 різників-юдеїв, які незаконно торгували м’ясом. З невідворотною регулярністю — у 1605, 1608, 1609 і 1610 роках — представники львівського цеху м’ясників зверталися зі скаргами до влади на єврейських конкурентів.
Та не у всіх сферах економічні відносини між євреями та галичанами-християнами були конфронтаційними. На ринку нерухомості шляхта, знаючи про фінансовий потенціал євреїв, охоче стимулювала їхню комерційну активність. Щоб отримати добрий виторг, шляхтичі пропонували євреям будинки або приміщення під крамниці за межами визначених владою єврейських ділянок у місті. Навіть міські радники і духовники високого сану не могли встояти перед спокусою продати або здавати в оренду нерухомість за велику винагороду.
На межі XVI-XVII століть у Львові налічувалося понад 150 ремісників-євреїв. Вони займалися майже всіма актуальними тоді ремеслами. Найменше згадок в історичних джерелах є про ремісництво євреїв у галузях обробки металу, будівництві та малярстві.
Націоналізовані податки
Вищою кастою серед єврейських бізнесменів були фінансисти. Ці люди посідали ключові економічні посади і контролювали головні грошові потоки у містах та королівстві. Королівські чиновники та міські органи управління, які не займалися адмініструванням надходжень до бюджетів або ж були зобов’язані євреям за кредитні послуги, доручали фіскальну функцію підприємливим вихідцям із Палестини. Схема домовленостей була такою: єврейські орендарі мали регулярно відраховувати монарху чи міській раді фіксовану суму стягнутих з купців чи міщан податків, а решту отриманих грошей залишали собі.
 |
| |
Збирач королівських податків, орендар міських і королівських застав, солеварень Волчко з Дрогобича завдяки своїй діяльності не тільки піднявся до посади головного королівського банкіра, а й став магнатом, засновуючи на Львівщині нові поселення.
Ісак Маркович орендував державні доходи у Снятині, Коломиї, Галичі, зазначає дослідник Володимир Меламед. Ізраель Злочевський 1595 року взяв в оренду всі доходи міста Золочів із чотирьох ставів, пасовиськ, торгівлі, доріг, млинів, пивоварень, солодівень, гуралень. Від надходжень з цих об’єктів він щороку сплачував податки у сумі 4 тис. злотих. А Якуб Гомбрихт, орендар львівських доходів, за аналогічний період перераховував місту лише 3560 злотих. Завдяки грошовому ресурсу фінансисти впритул наближалися до тих, хто стояв біля керма влади, й уникали заборон, під дамоклевим мечем яких ходили бідніші одновірці.
Україна обітована
Майже сто років — від другої половини XVI століття до 1648 року, коли почалося селянсько-козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького, — стали справжнім «золотим віком» для євреїв Галичини. Польський король Зигмунд Август (1548—1572), як і його батько Зигмунд I, сприяв зміцненню автономії єврейських громад. Зокрема, монарша грамота від 1569 року дозволяла єврейському кагалу обирати власного суддю, який не підпорядковувався навіть воєводі, а лише королю.
 |
| |
Завдяки особливому ставленню короля і магнатів відбувалися два зустрічні процеси, які у підсумку посилювали позиції єврейських підприємців. З одного боку, галицькі євреї, розвиваючи підприємницькі контакти з купцями Західної Європи, ставали посередниками в експортно-імпортних операціях. З іншого — євреї із Заходу — Чехії, Австрії, Німеччини, Угорщини, Іспанії, Португалії, відчувши сприятливий мікроклімат на Галичині, переселялися на українські землі, які до 1772 року перебували під владою Польщі. Переселенці кидали якір переважно у містах, що були під опікою короля. Єврейських підприємців також притягували міста-фортеці, які могли надійно захистити бізнес від навал татар, турків, козаків.
Індикатором рівня королівських милостей у ремісництві було створення єврейських цехів. Зокрема, у Львові в XVIІ столітті євреї вже мали свої кравецькі професійні осередки, що підтверджують цехові статути 1632 та 1692 років. Ревізія торгівлі та ремесел, організована львівською владою на початку XVIІІ століття, виявила незворотні асиміляційні процеси: на головній міській площі Ринок жваво торгувало багато єврейських крамниць, а пропорція, зокрема, єврейських кравців до міських становила 50 до 40, різників — 50 до 8.
Але євреї все ж не відігравали головної ролі на галицькому ринку. Їх випереджали італійські та грецькі підприємці, яким євреї поступалися багатством і розмахом торговельних операцій. Крім того, багаті єврейські династії не були довговічними. Вони продовжувалися щонайбільше до трьох поколінь.
Клан Нахмановичів
Однією з найвідоміших і найбагатших у «золотий» єврейський період була сім’я Нахмановичів. Голова родини Ісак, який також очолював у Львові міську єврейську общину, зосередив у своїх руках кілька високорентабельних справ. Він займався торгівлею, лихварством, орендував доходи Львівського староства і мита, що збиралося на торговому шляху до містечка Глиняни.
[230x75]Перед фінансовою міццю Нахмановича не міг встояти навіть король. Великий вплив, який Ісак мав при дворі монарха Зигмунда-Августа, Нахманович використовував як для лобіювання привілеїв для єврейської общини, так і для вирішення особистих питань. Про рівень монаршого протекціонізму на користь підприємця свідчить промовистий факт. Коли Нахманович захотів купити будинок у престижному районі Львова, монарх особисто звернувся до ради міста з дорученням передати впливовому єврейському комерсанту бодай половину ділянки, на якій був розташований цей об’єкт. Щоб дотиснути міську владу в цьому питанні, король навіть відрядив до Львова довірену особу.
Свій бізнес Нахманович розвивав як сімейний. Двоє його синів — Мордехай і Нахман — працювали разом із батьком. Зокрема, 1588 року Ісак Нахманович разом із старшим сином Мордехаєм успішно розширили родинну фінансову імперію — взяли в оренду один із найприбутковіших у краю митних пунктів — снятинський, через який ішли великі торговельні потоки.
[450x372]
Подвір’я синагоги «Золота Роза»
Після смерті батька сини не тільки продовжили бізнес, а й зберегли громадський вплив родини. Мордехай був сеньйором (старшиною, керівником громади) усіх єврейських общин Червоної Русі (так ще називали тоді Галичину й Буковину) і щедрим меценатом. Він відкрив лікарню і притулок для приїжджих, субсидіював посаг для бідних єврейських наречених, давав безвідсоткові позики бідним, забезпечував одягом убогих дітей. Молодший брат Нахман пішов далі брата і батька. Він кредитував міську раду. Завдяки такому важелю бізнесмен без проблем отримував дозволи на спорудження нових будинків та їх під’єднання до «дефіцитного» міського водогону. Син Нахмана Ісак, на якому обірвалася одна з гілок Нахмановичів, мав титул королівського слуги і право торгувати у всіх містах Речі Посполитої без сплати податків.
Жіноча половина родини також не була позбавлена бізнесових амбіцій. Після смерті Ісака-старшого його дружина Хвала надавала кредити. А дружина молодшого сина Нахмана Роза, коли залишилася вдовою, взяла в оренду старостинське мито у Львові. Бізнес-леді рішуче мінімізувала заборгованості потенційних платників, застосовуючи безвідмовний інструмент у збиранні мита — загін гайдуків. А виручені кошти пускала в гарантований обіг: насамперед позичала гроші клієнтам-бюджетникам на виплату зарплати воякам або впливовим особам.
Австрійська толерантність
Австрійська влада, яка прийшла на Галичину після першого поділу Польщі у 1772 році, категорично перекреслила усі «польські» надбання єврейського підприємництва. Імператорський дім Відня закрив Львів [250x67]для єврейської імміграції з Європи і зобов’язав євреїв проживати лише в межах «національних» дільниць у Львові та його Краківському передмісті. Але немає правил без винятків. Тож нове австрійське право щодо євреїв також мало два винятки: економічний та інтелектуальний. Якщо єврейський підприємець мав річний дохід у 30 тис. злотих або високий освітній ценз, то міг жити де завгодно. Хоча навіть вибраним єврейським підприємцям влада забороняла тримати крамниці у «християнському» місті.
Проте, провадячи на вимогу часу реформаторську політику, Габсбурги не могли оминути й національного питання. 1789 року австрійський цісар Йосиф II видає Патент толерантності. У 5-й главі цього документа імператор дозволяє євреям вільно займатися торгівлею і ремеслами. Євреїв нарешті допускають у склад цехів. Але водночас влада вибиває з-під їхніх ніг інші джерела прибутків: забороняє тримати корчми в селах, орендувати селянську землю, млини, податки, десятини та інші фіскальні збори. Уряд дозволяє поселятися в країні лише тим юдейським представникам, які загарантували, що стануть землеробами і самостійно оброблятимуть землю.
 |
| |
Наступна, згідно з Патентом толерантності, Конституція Австро-Угорської імперії руйнує межі єврейських районів і дозволяє їхнім мешканцям вільне проживання. Однак з’ясовується, що австрійська рівність бумерангом б’є по автономії євреїв, бо Відень також ліквідовує структури самоуправління в єврейських общинах і владу кагалу. Та загалом імператорські зміни пішли на користь єврейським бізнесменам. 70% членів Торгово-промислової палати Львова були євреями. Вони скупчили свої підприємницькі здібності у посередництві, торгівлі, швейній, харчовій, деревообробній та металообробній промисловості.
Свої інтереси євреї тепер захищали за допомогою громадських утворень. Зокрема, було створено Спілку єврейських кооператорів, яка допомагала дрібному і середньому бізнесу організовувати гуртову доставку та продаж продукції. Частина великого єврейського бізнесу об’єдналася в Економічний блок — організацію, яка провадила безпечну проурядову позицію. Але, як і при Польщі, Австро-Угорщина майже не допускала євреїв до політики. З-поміж 150 депутатів Галицького сейму в різні періоди щонайбільше п’ятеро з них були юдеями.
Роза-золотко
Молодша невістка Ісака Нахмановича Роза стала легендою, яка за століття обросла різними сентиментальними інтерпретаціями. Її вважають рятівницею головної львівської синагоги, яку збудував тесть і яку на честь подвижниці назвали «Золота Роза». Хоча насправді це не зовсім так.
1582 року Ісак Нахманович замовив італійському архітектору Павлові Щасливому будівництво родинної кам’яниці, а в її подвір’ї — сімейної синагоги «Турей Захав» («Золоті ворота»). Однак досить швидко Нахманович, який був головою міської єврейської общини, відкрив родинний будинок молитви і для інших єдиновірців, що став головним храмом усіх львівських євреїв. Оскільки до святині можна було потрапити лише через браму будинку Нахмановичів, двері до синагоги були відчинені за графіком: під час молитви і ще півгодини після закінчення богослужіння.
Але релігійна ідилія тривала недовго. Єзуїти-католики, які прибули до Львова і шукали місце під костел і колегію, скориставшись великим впливом на короля Зигмунда III Вази, ініціювали процес вилучення земельної ділянки, на якій стояла синагога. Експропріація була обгрунтована тим, що, мовляв, попередня рада міста продала цю територію євреям незаконно. Судова тяганина тривала ціле десятиліття. Справа дійшла до коронного трибуналу у Варшаві та самого короля. Кінцеве рішення було прийнято не на користь євреїв.
28 лютого 1606 року до Львова приїхала поважна комісія для прийняття об’єкта і передачі його позивачам. Старший син Нахмановича Мордехай люб’язно запросив виконавців до синагоги і попросив зафіксувати, що передає будинок молитви єзуїтам добровільно. Коли задоволені члени комісії та позивачі залишали приміщення, господар синагоги звернув увагу гостей на планувальну особливість відсудженого об’єкта: синагога має лише один вхід — через будинок Нахмановичів, а в королівському декреті немає вимоги впускати єзуїтів через приватний будинок, розповідає дослідник Володимир Меламед. Тож наступного дня, коли ксьондз Гайовський прийшов до синагоги, він зупинився перед наглухо зачиненою брамою будинку Нахмановичів.
Ні через рік, ні через два єзуїти так і не змогли потрапити до молитовного приміщення. І навесні 1609 року «фортечна» синагога знову відчинила двері євреям. Коштувало це чималого відкупного. До 1613-го єврейська община виплачувала гроші єзуїтам на купівлю іншої ділянки. Але наступні покоління євреїв прикрасили цю прозу життя зворушливою легендою. Вони приписали красуні Розі, дружині Нахмана Нахмановича, головну роль у цій історії: нібито саме вона завдяки своєму неформальному авторитету і зв’язкам у владі зуміла обстояти синагогу. У роки Другої світової війни гітлерівці зруйнували «Золоту Розу».
Джерело: http://kontrakty.com.ua/show/ukr/article/44/14200810278.html