Уяви собі велику, простору кімнату. Вікно цієї кімнати розкрито настіж, і через нього лунають звуки і запахи світу. Спів пташок, шелест першого весняного листя, запахи снігу, що тане, слабкі голоси міста, що прокидається. Що ще? Уяви собі сама, дай волю уяві... Посередині цієї кімнати стоїть хрустальна ваза, зроблена кращими майстрами світу. Вона зроблена із гірського кришталю, чистого мов сльоза. Вона сама досконалість. Вона могла б стати кращим експонатом будь-якого музею. Але її місце не в музеї, а саме тут, у цій кімнаті. В вазу, котра стоїть у цій кімнаті, налита вода з альпійських гірських струмків. Вона холодна, як небо, і прозора, як ранкове повітря. Промінчики сонця, що ідуть з вікна, розбиваються о грані цієї вази і мільйонами бліків відображаються на стінах. Але найбільш головне - у воду, що наповнює цю вазу поставлено квіти. Це Троянди. Кожна з них, сама досконалість. І кожна з них має свою форму, колір і запах. Але не дивлячись на це, усі разом вони складають єдине ціле. Симфонія кольору і запаху заповнює цю кімнату і виривається у світ. Крапельки роси виблискують на пелюстках троянд, їх листочки пружні і свіжі. І у мало якої людини, котра б зайшла у цю кімнату, не закружилась б голова від цієї картини.
Все. Картина намальована. І історію на цьому можна закінчити, але дуже часто, вона має своє продовження. Час не стоїть на місці. Проходить день, два, тиждень. Інколи менше, інколи більше. У всіх по іншому. Але все рівно це стається. І якщо ти глянеш на ці троянди, то побачиш, що картина дещо змінилась. Їх горді голівки, котрі ще декілька днів назад, тягнулися до сонця, починають опускатися вниз. Листочки втрачають свою пружність, крапельки роси висихають, залишаючи бурі плями. Пелюстки втрачають свою свіжість. згортаються. засихають, втрачають колір, опадають. Вода, котра була такою чистою і прозорою - жовтіє і покривається цвітом. А запах? Запах троянд перетворюється у ледве помітний аромат гербарія. Сухий і колючий. І згодом безжалісна рука викине букету мусорне відро. І на цьому цю історію можна закінчити. Хоча... А як в житті? Залишилася кімната, у котрій все ще стоїть ваза. Воду можна вилити, а вазу помити. Краще всього з милом. А потім? Потім - знову налити чисту живу воду із високих альпійських джерел і поставити інший букет. З айстр чи георгін... Що кому подобається. Ось така історія...

P.S: Люди розповідають. Не знаю, в це варто вірити чи ні, але я чула, що дуже рідко квіти, одного разу поставлені у вазу, стоять дуже довго. Місяці, роки, десятиліття і навіть все життя. Говорити що час не підвладний над ними - значить збрехати. Звичайно що вони змінюються, і пелюстки опадають, і розхлюпується вода, і б'ється посуд. Бо нічого нема постійного у цьому світі. Адже вони все ж живуть. Хоча, може бути, це всього лиш гарна казка.