20.01.2022 10:41

Украина – это страна с длинной историей и короткой памятью.

Есть один старый анекдот.

Туристы находят в Карпатах старый схрон,из него выползает старик с машингвером:

– Слава Ису.Ну какие новости? — Да война,дед.

– С кем воюем?

- С Москвой.

— А где воюем?

- На Донбассе.

— Ну что...Хорошо ребята продвинулись...

Далее текст на языке оригинала

Вважають,що анекдот стає смішним за рахунок несподіваної смислової розв’язки наприкінці.І якщо це закінчення видається нам за смішне,то історія має для нас погані новини.Тому що "не­сподівану смислову розв’язку" тут помітить хіба той,для кого 2014­-й рік став несподіванкою.

Для носія радянської пам’яті війна України з Росією — нело­гічна та неможлива.

Для вимушених переселенців російське вторгнення — це удар у спину та зрада.

Для столичного аполітичного мешканця все,що відбуваєть­ся, — це вивих,який потрібно вправити.

А для діда з анекдоту — все закономірно.Та ж таки війна.З тим­-таки супротивником. З тих-­таки причин.Тільки на іншому кін­ці країни.

Ми всі — заручники власної пам’яті.Яка коротка й у кращому разі розрахована років на сімдесят.Події нашої реальності мо­жуть втрачати логіку й набувати її залежно від історичної оптики.

2015-­го року один польський колега розповідав мені про різ­ницю між його країною і моєю.Він казав про те,що у Польщі весь період з 1991-­го до 2014­-го сприймали як несподіваний історич­ний перепочинок.За час якого треба встигнути мобілізуватися, провести реформи й підготувати систему оборони.Тому що нор­мативна Росія для них — це імперія,зосереджена на поглинанні та розширенні.І треба бути готовим до того, що її "відлиги" — завжди швидкоплинні.

Україна ж була впевнена у протилежному.Сприймала ослаб­лену Росію як нову норму. Гадала,що доба імперії пішла в небут­тя.І тому ті два десятиліття,що ними вона могла скористатися,були змарновані.

Це добре ілюструє те,як працює історична пам’ять.Та,яка дозволяє не заблукати в ілюзіях.Яка привчає помічати вікна можливостей та користатися ними.Події останніх років можуть стати для нас хорошим щепленням.Якщо ми,звісно, наважимося вписати ці події у широкий контекст.

Який доволі простий.Століття життя в колоніальному стату­сі.Два десятиліття буферного існування.Фантомні болі імперії,що спровокували вторгнення та війну за незалежність.Нічого нового.Нічого нелогічного.

Доки ми сприймаємо все,що відбувається,за історичний ви­вих — ми програємо.Доки ми гадаємо,що існує простір для ком­промісу, — ми програємо.Доки ми говоримо,що у війні винна "во­йовнича меншість", — ми програємо.

Вигравати ми почнемо лише тієї миті,коли поглянемо на всі теперішні події очима того­-таки діда з анекдоту.Для якого нови­на про війну з Росією не була новиною.Для якого нова війна — це всього лише продовження його власної.Тієї,що почалася задовго до 2014­-го року.

І тоді ми збагнемо його оптимізм.Бо якщо поглянути на мапу країни,то за шістдесят років хлопці й справді добре просунулися.