Это цитата сообщения Ивалон Оригинальное сообщение

Кинорежиссер Юрий Ляшенко: «Ситуация в кинематографе отражает политику власти»

[450x337]
Статья про финансирование властью черeз министерство культуры фильмов дебильного уровня "Дерьмо", "Мудаки", "Ядерные отходы", "Без ГМО", "Украина, гуд бай!",
которые затем рассылаются по фестивалям по всему миру для системной антиукраинской пропаганды

*Юрий Ляшенко — кинорежиссер, сценарист, заслуженный деятель искусств Украины. Поставил фильмы «День первый, день последний» (1978), «Мерседес» уходит от погони» (1980), «Записки курносого Мефистофеля (1994).

— Юрий Иванович, что происходит в украинском кинематографе? Мы видим, что уже на протяжении двух лет выделяются деньги из госбюджета, а украинских фильмов в прокате почти нет. За исключением работ Киры Муратовой, единственное, что можно вспомнить, — несколько сборников короткометражек. Причем мне кажется (возможно, я ошибаюсь, не будучи специалистом), что сняты они были не на том уровне, чтобы можно было говорить о них как о произведениях киноискусства. На что же идут выделенные средства?

— Ви слушно зауважили, що держава почала виділяти кошти на кіно, тобто нарешті повернулася обличчям до кінематографу. Постараюсь розшифрувати, що це за обличчя. Я б хотів, щоб нашому президенту хтось нагадав, що коли Де Голль їхав з візитом до сусідньої держави, брав з собою не охорону, а міністра культури з кінофільмами і цим покращував імідж Франції. Приблизно так само було в Італії та Німеччині. Було б прекрасно, якби глава держави не тільки виділяв на кінематограф гроші, а ще й цікавився, що ж там на ці гроші знімають. Не думаю, що йому сподобались би мистецькі здобутки копиловської опричини.

Нещодавно на Національній кіностудії ім. О. Довженка було зібрання — день народження Довженка та ще й 85 років студії — подвійний ювілей. Так от жодного чиновника, я вже не кажу про представників державного апарату або з Верховної Ради, навіть з Міністерства культури не було. Хоч би від Держагентства з питань кіно прислали привітати якого-небудь задрипаного чиновничка.

На тих зборах лише ми, ветерани студії, виступали. Згадали часи, коли ще студія була студією. Тепер про те, що держава дала гроші, і що, а точніше — хто за цим стоїть. В Мінкульт керувати кінематографом прийшла така собі пані Копилова Катерина. Звідки вона з'явилася і чому опинилася на посаді голови Держагентства з питань кіно — ніхто не знає. За освітою вона чи то організатор масових видовищ, чи щось подібне. Кажуть, що раніше вона була хазяйкою маленької фірмочки, яка займалася дубляжами зарубіжних фільмів. Тобто ні практично, ні теоретично кіновиробництвом ніколи не займалася. Але сьогодні саме вона одержала в галузі кіно повну владу. Кого хоче — страчує, кого хоче — милує. При цьому проголошує, цитую: «Молодий український кінопростір складатиме ту потужну силу, яка заявить про те, що в нашій країні є кінематограф».

Ось звернення до Президента України представників української еліти, серед яких Герой України, лауреат державної премії імені Т. Шевченка, колишній міністр культури України, академік Іван Дзюба, кінодраматург, Герой України, лауреат державної премії імені Т. Шевченка Іван Драч та інші. Вони обурені тим, що Копилова уже наполягає на акціонуванні та приватизації Національної кіностудії художніх фільмів: «Ми закликаємо Вас припинити всі зазіхання шахраїв та гендлярів на здобуток нашої національної культури — кіностудію ім. Довженка».

— Копилова пояснює свій намір тим, що студія збиткова.

— По-перше, студія не є збитковим підприємством і не висить фінансовим тягарем на шиї держави. Це відверта брехня. Катерина Копилова, яка дерибанить кінобюджет (це зафіксовано відповідними актами Рахункової палати та Державною фінансовою інспекцією України), всіма силами намагалася і намагається довести кіностудію до банкрутства, практично не фінансуючи її впродовж двох років. Вона дає гроші не на державну студію, а на маленькі приватні фірмочки, які не мають нічого, крім телефону. Адже на таких фірмах немає ані творчого, ані фінансового контролю. Там можна розкрадати безкарно бюджетні кошти і щедро ділитися з тими, хто їх виділяє. На тих студійках головним чином випасаються недолугі кінографомани. До цієї теми можна додати матеріали Рахункової палати України. В них написано: «Матеріали аудиту ефективності використання коштів державного бюджету України, виділених Міністерству культури, надіслані президенту України, ВР, кабінету міністрів України для прийняття відповідних управлінських рішень». Державна фінансова інспекція України теж пише: «За результатами ревізії встановлено фінансових порушень, що призвели до збитків державного бюджету на загальну суму 12,4 млн. грн.». Це дані на той період, коли вона тільки прийшла.

— Получается, Счетная палата и финансовая инспекция находят нарушения, которые требуют соответствующих кадровых решений, а ничего не происходит.

— Більше того, цією справою ретельно займалася СБУ, встановила наявність ознак кримінального злочину і вже збиралася передати справу до суду. Однак втрутилися високі покровителі пані Копилової і справу спустили на гальмах. До речі, про стиль сучасного керівництва українською кіногалуззю дуже влучно написав один із провідних кінознавців, лауреат Державної премії ім. Т. Шевченка Леонід Череватенко: «Хто тільки не потрапляв до керівного крісла і все-таки вперше за всю історію кінематографічну, владу репрезентує людина, яка відверто і зухвало проголошує курс на моральне розтління молоді, котра нічого і нікого не застерігаючись, оплачує опуси, які ганьблять український народ, рекламує, розсилає по міжнародним фестивалям кінопродукцію, що змальовує українців, як націю покидьків, збоченців і виродженців».

— Насколько я понимаю, поводом для подобных обвинений стал киноальманах с короткометражками молодых украинских кинематографистов, выпущенный благодаря покровительству Копыловой?

— Якби цей альманах був винятком в ряду гарних стрічок, то справді не було б про що говорити. А це вже тенденція, бо перед цим той же «Артхауз Трафік» випустив кіноальманах «Мудаки. Арабески», який започаткував блюзнірську тенденцію в українському кіно. Копилова бачила все це неподобство. Доказом цього є те, що вона дала державне дозвільне посвідчення для демонстрації його по всіх усюдах. Більше того, вона залучила цих мерзотників вже за державні кошти знімати альманах «Україно, гудбай!». Ви подивіться, скільки я зібрав матеріалу про діяльність Копилової і про оцінку суспільством її «шедеврів». В «Україно, гудбай!» присутні новели відверто порнографічні, що й визнала Державна комісія з питань захисту суспільної моралі, — «Ядерні відходи», «Побачення» та блюзнірські новели «Ангел смерті» і «Без ГМО». Зрозуміло, що співвідношення нездар і людей талановитих — не на користь останніх. Це природно. Але ненормально, коли місце розумних займають дурні, місце талановитих — нездари, місце порядних — шахраї, місце освічених — невігласи і т. д.

Можливо, це якою мірою стосується й інших сфер нашого життя, але в сьогоднішньому кінематографі це проступило з такою очевидністю, що, як казала моя бабця, «хоч хрестись та тікай». Цитую лист від Всеукраїнського об'єднання ветеранів: «В новелі «Ядерні відходи» з хронікальною дотошністю режисер М. Слабошпицький зняв усе в реальному часі, особливу увагу надавши підготовці та здійсненню парою дійових осіб статевого акту. На екрані це робиться прозаїчно, мовчки, без будь-яких емоцій, нічим не виправдано. Все це примушує згадати тварин. Ми вважаємо, що повинні бути покарані і ті, хто створює подібні «шедеври», і ті, хто замовляє їх та фінансує. Такі люди не мають права працювати в кінематографі, а тим більше ним керувати».

Ось що пишуть у зверненні до голови Національної експертної комісії з питань суспільної моралі ветерани Всеукраїнського союзу громадських об'єднань учасників бойових дій, ветеранів військової служби та правоохоронних органів: «Після перегляду ветерани одностайно дійшли висновку, що це практично нищення української культури, тієї її галузі, яка має великий вплив на громадську свідомість. Типове паплюження української нації, пропаганда насилля та відвертої порнографії.

...Наприклад, яке виховне значення для молоді може мати новела «Українська література — підручник для мудаків», в якій на очах у приголомшеного глядача перегортаються сторінки підручника для 8 класу під супровід мелодії «Є на світі така країна», на портретах класиків української літератури домальовуються роги, вуха, статеві органи і т. ін. Зовсім недавно до кримінальної відповідальності були притягнуті молоді люди, які малювали плями на портреті з обличчям президента. Ми впевнені, що люди, які замовляють, виконують і розповсюджують подібну кінопродукцію та же й з залученням державних коштів, чинять злочин проти держави, плюндрують історію, культуру українського народу».

— Верно сказано. Люди, которые рисовали на стенах домов портрет президента с красным пятном на лбу, получили два года условно. Я видел эту короткометражку, там действительно издеваются над величайшими украинскими писателями, но это преподносится как достижение культуры, авторам которого нынешняя власть готова оказать поддержку.

— А ось звернення до Міністерства культури Центрального комітету професійної спілки працівників культури України: «...з приводу нецільового використання бюджетних коштів і як приклад фільм «Україно, гудбай!», який дискредитує не тільки національне кіномистецтво, а і в цілому Україну як цивілізовану державу». Далі — громадська організація «Об'єднання захисників надбань та відродження кіномистецтва» звертається до міністра культури: «...теперішня влада, призначивши на посаду голови Державного агентства з питань кіно повну невігласку в кінематографічних справах, авантюристку — Катерину Копилову, хоча кінематограф і фінансує, але називати це кінематографом дуже важко».

До речі, преса також рясніє викривальними статтями про кіно останніх років. Назву хоча б заголовки: «Звихнуті, або демарш суспільної моралі». Не втримаюсь від цитати, надто вже сильно пише Марія Базелюк в газеті «Нація і держава» (18.04.2013): «Ні емоцій, ні слів. Бо ці живі істоти — вже не гомо сапієнс. Це українці... І якщо хтось не знає, то нехай дивиться і бачить: вони — поза межами цивілізації. Так що — гудбай, Україно!.. Хіба можна вважати психічно нормальними керівників, які фінансують такі кінопроекти, як «Україно, гудбай!» і видають прокатне посвідчення «Мудакам»!? Далі вже дійсно називаю тільки заголовки: «Чорнуха», «Вас тут не люблять!», «Искусство снимать... деньги», «Конкурс нелепости», «З цього пива не буде дива»... і т. д. Нещодавно в Національному університеті «Києво-Могилянська академія» відбувся «круглий стіл» під назвою «Результати державної політики в кіно України», висвітлений в журналі «Кіно Театр» (№4(108), 2013). Учасники цього заходу громадські діячі та митці піддали різкій критиці українську кінопродукцію. А Герой України, почесний президент НаУКМА Вячеслав Брюховецький сказав: «Коли я подивився деякі фільми молодих українських режисерів, то був шокований. Не тим, що вони це зняли, ну, ідіотів є багато, а тим, що це підтримується... На моє переконання, іде цілеспрямована дебілізація людей. Тому що дебілами легко управляти».

Давайте подивимось, чим відрізняється програма Копилової від дій її попередників. Ось що вона пише: «В минулому при наданні державної підтримки Держкіно здійснювало відбір сценаріїв». На її думку, це дуже погано. «Треба вибирати з позиції економічної. На основі сценарію, синопсису, режисерського бачення, маркетингової стратегії, фінансового плану та інших документів ми можемо скласти уявлення про проект. Такого підходу не було останні 20 років».

Пані розпустила ту комісію експертів, яка була раніше, де були поважні люди, літератори, і набрала до нової комісії своїх лизоблюдів із середовища «Мудаків». Великою радістю мала би бути для українського кіно угода, яку Копилова підписала з Францією. Здавалося б, нарешті є довгоочікуваний результат — перший повнометражний фільм спільної із Францією постановки «Параджанов». Окрім балачок про майбутні претензії цього кіно на «Оскар», маємо такі гучні рецензії: «Что касается долгожданной премьеры — картины Елены Фетисовой и Сержа Аветикяна «Параджанов», вошедшей и в международный и в национальный конкурс, то она похожа на попытки анекдотического Рабиновича показать, как поёт Карузо... Все события мало того, что перевраны, но и представлены ужасающе бледно и невнятно... Этот никчёмный фильм сгодился бы разве что в виде фрагментов игровых реконструкций для документальной телепередачи в качестве же убедительного доказательства профнепригодности своих творцов он представляется слишком дорогим удовольствием, учитывая его бюджет в два миллиона долларов.

— Я не видел фильм про Параджанова. А с французской стороны есть какой-нибудь известный деятель, принявший в нем участие?

— Співрежисер Серж Аведикян. Хоча як він міг займатися режисурою, якщо був увесь час у кадрі, граючи Параджанова? А Олена Фетисова взагалі не має відношення до кінематографу — ні освіти, ні практики. Але це не завадило їй одразу отримати постановку повнометражного художнього фільму, знявши до того всього один документальний!

— Украинское государство выделяет 2 млн. долл. на съемки фильма режиссеру, который не имеет профессионального образования?

— У неї є більше — вона подруга Копилової.

— Но это же просто на уровне анекдота! Получается, признанные украинские режиссеры и сценаристы не имеют возможности делать нормальное кино, посвященное человеческим взаимоотношениям, на украинском материале?

— Розказую чому. Все, про що ви говорите, і те, чого чекає психічно нормальний глядач, не пройде крізь фільтр «Мудаків». Всі сценарії, які були затверджені попереднім керівництвом, Копилова викинула з планів. У тому числі класику, зокрема мій сценарій за Осьмачкою. Конкурс, по-модному пітчинг, нібито закритий. Що і як там відбувається, можна лише уявляти. Наприклад, моєму продюсеру прислали письмову відмову ще до початку конкурсу. Коли пішли з'ясовувати, там відповіли, що вийшла помилка, і прислали відмову повторно вже після закінчення конкурсу.

Між іншим, сценарії, подані від студії імені О. Довженка, не проходили у Копилової жодного разу. Підстави неписані — це те, що випливає з нашої розмови, а вголос заявляється лише одна теза з «маніфесту» Копилової: зараз молоді будуть вирішувати долю кінематографу.

— У меня подобный подход, честно говоря, не вызывает особых возражений. Пусть решают молодые. Но должен же быть определенный уровень, какие-то художественные критерии.

— Правильно. Я певен, у нас є талановита молодь, а не лише «Мудаки». У цьому можна було переконатися під час «круглого столу» в НаУКМА. Я запам'ятав кілька прізвищ: Ірина Правило, Іван Канівець, Галина Криворчук. Ці діти показали глибоке розуміння ситуації, здоровий світогляд, і я певен, що це здібні люди. Але знов-таки знімають інші, не вони.

— Главная проблема, на мой взгляд, не в том, что кто-то снимает плохие фильмы, а в том, что у народа, который потребляет подобный «продукт», зарождается недоверие к собственной стране и неадекватное восприятие ее культуры.

— Знаете, в чем еще большая опасность? Сегодняшняя ситуация в нашем кинопроизводстве порождает неприятные мифы. Например, очень распространенный миф о том, что в Украине кино снимать некому. Почему у нас производятся фильмы подобного уровня? Потому, что никто не может снять лучше. Подобное утверждение, унижающее украинский кинематограф, навязывается общественному мнению для того, чтобы оправдать культурную политику власти, в том числе деятельность Копыловой. Второй и, возможно, самый опасный миф состоит в том, что наши люди якобы готовы смотреть только самое глупое, примитивное кино, сугубо развлекательное, а лучше, чтобы оно было на грани пошлости. Причем мы видим, что это не так, что подобные картины в прокате проваливаются. Зрители хотят смотреть кино, где есть какие-то гуманистические идеи. В стране есть режиссеры, способные снимать такие фильмы, и они, кстати, в прокате наверняка были бы более успешны, чем то, что навязывают сегодня массовому зрителю под видом «украинского кинематографа».

— Даже в такое тяжелое для культуры время, как 90-е годы, в Украине было хорошее кино. Я не только о вашем фильме говорю, очень удачном, на мой взгляд, хотя вы его сняли в 1994-м.

— Маєте на увазі мій фільм «Записки кирпатого Мефістофеля»? Дякую. Я за нього отримав кілька міжнародних призів. Причому не на таких фестивалях, де вітають «Мудаків», а на великих кінофорумах з девізами «За гуманізм мистецтва!», «За звеличення душі людини!»

— Что потом случилось? Почему сейчас не дают снимать кино? Какие-то препятствия существуют, студий нет, сценариев нет, в чем проблема?

— Гадаю, це зрозуміло з нашої розмови. Копилова каже, що вона переводить кінематограф на продюсерські рейки, нібито наслідуючи зарубіжні зразки. Але ж за кордоном продюсер — людина, яка ризикує власними грошима, а у нас продюсер — особа, яка одержує бюджетні кошти, кладе певну їх частину собі до кишені і дає нормальний відкат чиновнику чи чиновниці, яка його профінансувала.

— А людей, которые могли бы найти финансирование, в стране нет? Это очень серьезная ситуация. Мы видим, что в России, например, и не только в России, но и в Польше, Белоруссии приходят часто инвестиции в кино, а в Украине, получается, нет продюсеров, которые могли бы это обеспечить?

— А навіщо продюсерові ризикувати своїми грошима, коли є безпечний спосіб, про який щойно говорилось? Ми, гадаю, зачепили дуже серйозне питання. Знову повернусь до «круглого столу» НаУКМА і слів В'ячеслава Брюховецького про те, що іде цілеспрямована дебілізація людей. Але це спостереження не тільки Брюховецького. Ще в 90-х роках це було, просто зараз воно яскравіше проявилось. А почалось раніше. Тоді Ліна Костенко писала: «На очах відбувається варваризація суспільства». Навіть я писав про це ще після Першого конгресу української інтелігенції.

— Все-таки я разделил бы эти два процесса. Варваризация общества, которая шла в 90-е годы, — это был объективный процесс, вызванный распадом страны, распадом социальных институтов, экономическим крахом, массовой нищетой населения. Конечно, вина власти была в том, что она этому процессу не препятствовала, не боролась, а наоборот, может, даже этому способствовала.

А сейчас идет другой процесс — сознательного оболванивания массового зрителя. Мы видим это по телепрограммам ведущих каналов, где исчезли и научно-популярные, и познавательные, и развивающие передачи. Мы видим это по прокату и по тому, какие книги получают господдержку. Вот это, мне кажется, страшное явление. И с этой точки зрения действия Копыловой выглядят совершенно естественно.

— Так, це дуже серйозна суспільна проблема. До її обговорення треба залучити філософів, політологів, культурологів. Але зараз я, аби трохи полегшити кінець нашої важкої розмови, хочу навести маленьку цитату з дотепної рецензії режисера Олеся Гриба «Мистецькі покидьки»: «Їхні незабутні шедеври можна порівняти з скликанням на вечірку гостей, яким поставили на стіл нічні горщики з сечею та використаним туалетним папером».

— Может быть, это сравнение на грани фола, но мне оно тоже пришло в голову, когда я смотрел эти «творения».

— Печально, что в украинском кинематографе, сложилась такая ситуация, когда массового зрителя сознательно заваливают низкопробной кинопродукцией, способствующей дебилизации общества. Но, как вы заметили, он отображает политику власти в государстве.

Дмитрий ГАЛКИН

Данная статья вышла в выпуске №45 (676) 8 – 14 ноября 2013 г.

Еженедельник 2000 - Кино
http://2000.net.ua/2000/aspekty/kino/94996