"...Нарешті, найактивніший у дії – Рамзі Кірун. Саме він восени 2004-го дістав з України таємне замовлення дискредитувати Віктора Ющенка та Помаранчеву революцію на Заході. Коли часопис La Croix оприлюднив розслідування про маніпуляційні прес-конфернції у Відні, які організовував Кірун, редакція газети ледь відбилася від його погрозливих дзвінків. Хоча до суду не дійшло. Бо ж газета мала в розпорядженні докази та свідчення»."
ВЛАДА ПОЛІТТЕХНОЛОГІВ
Домінік Стросс-Кан справді має команду консультантів, котрі роками формують і вдосконалюють йому імідж лівого політика, яким він навряд чи колись почувався наодинці із собою. Успіх та провал цієї маніпуляції, мабуть, і є найцікавішим аспектом історії арешту однієї з найвпливовіших постатей світу. Розпач та розгубленість соціалістів, їхня неспроможність адекватно оцінити події свідчать, наскільки колективно безпорадними є сьогодні громадяни країни проти брехливих за суттю та цинічних за формою політичних технологій.
«Парадокс полягає в тому, що більшість французьких соціалістів справді хотіли б бачити своїм кандидатом цього мільйонера, – зауважує соціолог Марі Сімон. – Саме Стросс-Кану проведені опитування обіцяли перемогу на відбірковому голосуванні. Реально влада політичних комунікацій потужніша, ніж ми звикли думати. Як інакше можна пояснити таке колективне засліплення?»
Колеги-журналісти свідчать, що Домінік Стросс-Кан завжди належав до небагатьох можновладців, чиїх секретів краще було не помічати. Крістоф Делуар, директор Паризької школи журналістики та співавтор скандального видання «Сексус політикус», розповів у часописі Le Monde за 17 травня: «Наша книжка вийшла друком 2006 року... У розділі під назвою «Справа ДСК» вперше було порушено питання неадекватної поведінки того, хто ще не став генеральним директором МВФ. Ми казали, що для політика державних масштабів він занадто вразливий, що цього ризику не варто недооцінювати».
На сторінках «Сексус політикус» ішлося лише про салонні загравання, спроби зваблення, до яких вдавався Стросс-Кан. Але автори та видавець зазнали, як сказав пан Делуар, «істотного тиску». Інші колеги не поспішали розслідувати дивних випадків із життя впливового соціаліста. Бо всім було відомо: команда його піарників не забариться із дзвінками головному редакторові, спробами компрометації, а то й залякуваннями.
«Понад 20 років Домінік Стросс-Кан працює із трьома політтехнологами, – розповідає журналіст Рено Ребарді. – Стратегом-інтелектуалом його команди є Жіль Фінкельштайн. Людиною, яка розвиває мережу впливів, – Стефан Фукс. Нарешті, найактивніший у дії – Рамзі Кірун. Саме він восени 2004-го дістав з України таємне замовлення дискредитувати Віктора Ющенка та Помаранчеву революцію на Заході. Коли часопис La Croix оприлюднив розслідування про маніпуляційні прес-конфернції у Відні, які організовував Кірун, редакція газети ледь відбилася від його погрозливих дзвінків. Хоча до суду не дійшло. Бо ж газета мала в розпорядженні докази та свідчення».
Нині близьке коло Стросс-Кана активно розвиває тему змови проти «найнебезпечнішого конкурента Саркозі». За версію політичного замовлення, як за рятівне коло, хапається та частина лівого електорату, яка будь-що не бажає розлучатися з власними ілюзіями. Теоретично все може бути. Тим більше, мережа готелів Sofitel, де зупинявся підслідний, є французьким бізнесом. Адвокати кажуть про неспростовне алібі, про залізних свідків... Залишається, щоправда, питання репутації – добре відомої у вузьких колах. Але ж це – не доказ у справі.
ВЛАДА ПОЛІТТЕХНОЛОГІВ
Домінік Стросс-Кан справді має команду консультантів, котрі роками формують і вдосконалюють йому імідж лівого політика, яким він навряд чи колись почувався наодинці із собою. Успіх та провал цієї маніпуляції, мабуть, і є найцікавішим аспектом історії арешту однієї з найвпливовіших постатей світу. Розпач та розгубленість соціалістів, їхня неспроможність адекватно оцінити події свідчать, наскільки колективно безпорадними є сьогодні громадяни країни проти брехливих за суттю та цинічних за формою політичних технологій.
«Парадокс полягає в тому, що більшість французьких соціалістів справді хотіли б бачити своїм кандидатом цього мільйонера, – зауважує соціолог Марі Сімон. – Саме Стросс-Кану проведені опитування обіцяли перемогу на відбірковому голосуванні. Реально влада політичних комунікацій потужніша, ніж ми звикли думати. Як інакше можна пояснити таке колективне засліплення?»
Колеги-журналісти свідчать, що Домінік Стросс-Кан завжди належав до небагатьох можновладців, чиїх секретів краще було не помічати. Крістоф Делуар, директор Паризької школи журналістики та співавтор скандального видання «Сексус політикус», розповів у часописі Le Monde за 17 травня: «Наша книжка вийшла друком 2006 року... У розділі під назвою «Справа ДСК» вперше було порушено питання неадекватної поведінки того, хто ще не став генеральним директором МВФ. Ми казали, що для політика державних масштабів він занадто вразливий, що цього ризику не варто недооцінювати».
На сторінках «Сексус політикус» ішлося лише про салонні загравання, спроби зваблення, до яких вдавався Стросс-Кан. Але автори та видавець зазнали, як сказав пан Делуар, «істотного тиску». Інші колеги не поспішали розслідувати дивних випадків із життя впливового соціаліста. Бо всім було відомо: команда його піарників не забариться із дзвінками головному редакторові, спробами компрометації, а то й залякуваннями.
«Понад 20 років Домінік Стросс-Кан працює із трьома політтехнологами, – розповідає журналіст Рено Ребарді. – Стратегом-інтелектуалом його команди є Жіль Фінкельштайн. Людиною, яка розвиває мережу впливів, – Стефан Фукс. Нарешті, найактивніший у дії – Рамзі Кірун. Саме він восени 2004-го дістав з України таємне замовлення дискредитувати Віктора Ющенка та Помаранчеву революцію на Заході. Коли часопис La Croix оприлюднив розслідування про маніпуляційні прес-конфернції у Відні, які організовував Кірун, редакція газети ледь відбилася від його погрозливих дзвінків. Хоча до суду не дійшло. Бо ж газета мала в розпорядженні докази та свідчення».
Нині близьке коло Стросс-Кана активно розвиває тему змови проти «найнебезпечнішого конкурента Саркозі». За версію політичного замовлення, як за рятівне коло, хапається та частина лівого електорату, яка будь-що не бажає розлучатися з власними ілюзіями. Теоретично все може бути. Тим більше, мережа готелів Sofitel, де зупинявся підслідний, є французьким бізнесом. Адвокати кажуть про неспростовне алібі, про залізних свідків... Залишається, щоправда, питання репутації – добре відомої у вузьких колах. Але ж це – не доказ у справі.