… Дві сестри – в одному виросли гнізді,
Дві сестри, а долі – різні,
Хто їх вибирає і дає,
І чому одному щастя, а другому грізні
Тільки окрики і смуту завдає?
Катерина Степанка
У війни не жіноче обличчя…Саме так вважає сучасна молодь. Адже, саме чоловіки йшли в бій, тримали оборону міст і сіл, захищали рідну землю. Так, не жіноча, але долі жінки в роки війни не позаздриш. Жінка, ніжна, прекрасна, самою природою створена для любові, для виконання великої місії матері, жінка, що з’єднала в собі «і багатство, і життя, і сльози, і любов», була змушена взяти в руки зброю! Дівчата, учорашні школярки, на тендітних плічках своїх серед розривів снарядів виносили з бою поранених бійців. Дівчатка цілодобово простоювали у верстатів і не розгинали спини на колгоспних полях. Не могли, не мали права «інженери людських душ» пройти повз ці події.
Розповісти ми хочемо про двох сестер, які пройшли пліч-о-пліч все своє життя, а воно в них було довге і тяжке. Хоч вони і зустріли війну в Черкаській області, але ми вважаємо доцільним написати про їх життя.
…Копиця (Куліш) Одарка Олександрівна народилася 19 травня 1919 року (в той час велися не точні записи народження дітей, тому дуже часто дані були помилкові на день, місяць, а то й рік (мати Одарки завжди говорила, що вона народилася в Чистий четвер)) в селі Чорна Кам’янка Букського (нині Маньківського) району Київської (нині Черкаської) області і була першою дитиною у робітничо-селянській родині. Батьки працювали в колгоспі. Згодом в сім’ї з’явилися і інші діти – всього їх було восьмеро.
Друга дитина в сім'ї – Куліш Ольга Олександрівна народилася 24 квітня 1922 року (батьки завжди говорили, що вона 1921 року народження), уродженка села Чорна Кам’янка Букського (нині Маньківського) району Київської (нині Черкаської) області.
Жила сім’я на той час добре. В селі подейкували, що Куліші куркулі, адже, мали вони і вола, і коняку, і свого воза тай шмат землі. Все робили на користь дітям.
Одарка закінчила 3 класи земської школи і в 12 років пішла працювати в колгосп з матір’ю. Ольга ж закінчила всі 5 класів (в ті часи освіченою людиною вважалася та, яка могла підпис свій поставити).
На здоров’я ніхто не скаржився.
Згадувала часто Одарка: «Було жнемо з полі з матір’ю пшениця, а вона все скаржиться, що в боку колить. А я ще й злюся, що з неї ніякої роботи, а вона все до мене:
– Одарочко, донечко, піду я додому полежу.
– Ідіть, мамо, полежіть та їсти вставайте готувати, а то батько голодний з роботи прийде.
Під вечір приходжу додому, а під стелею, в колисці вже дитину колихають. Отак і жили, і лиха не знали».
В 1932 році Одарці вже було 13 років. Вона повністю заміняла батьків своїм меншим сестрам і братам. Працювала на рівних з матір’ю в полі.
Саме в 1932-1933 році в Україні запанував голод. Одарка ходила в колгосп, де намагалася хоч щось принести додому, щоб накормити менших. «Щастило лише на жнивах, в серпні…Ото сонце палить, а я в кирзових батькових чоботах в полі…насиплю трохи пшениці в них, і іду додому…день-два, а потім іти не могла – мозолі до крові постирала на ногах… а йти треба, бо мамка в сусідні села на заробітки пішла, а малечу кормити треба…в карман завжди ховала шматочок бурячка, щоб перед приходом неньки щічки братам і сестрам змазати…страх творився…по селу їде підвода, а на неї мертвих і обезсилених загружають…вивезуть за село, кинуть в яму, землею присиплють і знову їдуть…а вночі з тих ям стогін роздавався та земля шивелилась… сусідка в нас була – Мотря – так вона під тином з розуму зійшла…все повторювала, – «синочку,синочку», – а синочка нема, з’їла його».
Йшли дні, життя ставало краще. Здавалося, що страшнішого ніж голод в житті двох сестер не буде. Не знали вони, що всі жахіття ще попереду.
Діти дорослішали, приходив час покидати батьківську хату. Винятком не стали і Одарка з Ольгою. Неподалік від батька і матері купили собі ділянку землі, збудували будинок, оснащали його.
В листопаді 1940 році Одарка виходить заміж за гарного хлопця – Юхрема Копицю. Але згодом, в березні, його забирають до армії на службу.
Ольга ж народжує дівчинку – Анночку, виховує її вкладаючи в неї всю свою душу.
Живуть дві сестри разом – гуртом краще…
У неділю 22 червня 1941 року Одарка прокинулася і пішла на роботу до колгоспу. Вже по дорозі зрозуміла – коїться щось неладне.
«…На полі, сапаючи кукурудзу я побачила, що люди дивляться на групу літаків, які на досить значній висоті летять на захід. Всі ми до такого звикли до всякого роду військових вправ за останній рік, до майже щоденних «повітряних тривоги», що ні в кого не з’явилось навіть думки, що це вже й є та давно очікувана війна. Ніхто й думав, що Німеччина почала війну. Через годинку нас покликали в актову залу колгоспу, де працювало радіо. Обличчя голови було похмуре і сумне, про працю годі було й говорити. Ми всі в тривозі слухали мовчки промову Молотова, стиснувши зуби. Подекуди можна було бачити неприховані зловісні вогники в очах слухачів. У жінок виступали сльози на очах. «Війна!» – крутилося в думках. Але робити щось вже було пізно…
…Наступного дня біля сільради зібралося майже все село. Люди обговорювали тривожне повідомлення, проте думали, що ця війна не надовго. Десь на три-чотири тижні. Ворог буде розбитий і всі чоловіки повернуться додому. Почалася мобілізація до лав Червоної армії...І я розуміла, що можливо більше й не побачу свого Юхремчика, але жила з надією на краще…».
Із спогадів Ольги:
«…Війна йшла на схід, кожного дня по радіо передавали про захват фашистами радянських міст і сіл. Через 5 днів посильні із сільської ради пройшлися по домівкам і зібрали всі радіоприймачі, щоб не сіяти паніку серед людей…виявилась нестача хліба, з’явились кілометрові хлібні черги…все частішу траплялися нальоти німців на українські села…я з маленькою донечкою переховувалася в холодних підвалах…два тижні вже йшла війна, важче ставало переховуватися, Анночка захворіла – цілі ночі кашлю, цілодобова температура, яка не звивалася…5 липня 1941 року, після чергового нальоту німців, вранці, підійшовши до доньки і доторкнувшись до холодного чола я зрозуміла – Анночка вмерла…важко передати емоції 18-річної жінки, яка втратила свою доньку через війну,– страшний,невиліковний біль пропікає і так змучену її душу. Сльози. Материнські сльози. Немає болючіших за них, скільки разів не розповідала Ольга, завжди плакала, – тоді я і зрозуміла, що буду боротися до кінця…до переможного кінця…».
Поховавши свою кровиночку Ольга також пішла на роботу в колгосп. Вона не могла сидіти вдома, все нагадувало про дитину. Працювала цілодобово, щоб хоча б якось забути про трагедію душі.
Коли ж фронт підійшов ближче, сільська влада залишила село. Колгоспну худобу погнали на схід. А що не встигли зігнати у загальне стадо, люди розібрали по дворам. Комори були розкриті і цілий тиждень було тимчасове безвладдя.
Згодом в селі з’явилися німці. Вони заїхали на мотоциклах і в центрі села скликали сходку. Головний німець, з допомогою перекладача, запропонував обрати нову владу: коменданта, старосту і поліцаїв. Серед односельців знайшлися такі, в яких були репресовані родичі. Вони були вороже налаштовані до радянської влади і раді були сприяти окупантам. Жінки цих людей і запропонували необхідні кандидатури.
Старостою став чоловік, який був командиром в Червоній Армії. Але вирвавшись з оточення пішов не за фронтом, а повернувся в село. Він виявився людиною жорстокою і немилосердною. Під час звільнення намагався втекти з німцями, але був схоплений і до суду посаджений в камеру. А там, з розпачу і небажання нести відповідальність, бився головою об стіну, щоб покінчити з життям.
«Наші» не були агресивними, хоч і хотіли повішати батька, коли він відмовився віддавати їм козу-годувальницю. Відібрали німці все: корівку, порося, птицю, але нас не залишали голодними. Все те, що готувала німецька кухня, те вони давали нам, дітям, деколи навіть цукерки їхні перепадали. Але війна є війна. Були сльози від похоронок, були безсонні ночі від вибухів снарядів, які летіли з літаків, на ранок знищені хати, поранені люди.
На той час, що німці стояли в нашому селі (десь біля місяця) напрямок фронту змінювався декілька разів.
В травні 1942 року німці стали агресивнішими. Було віддано наказ набрати робочої сили для Німеччини.
16 липня 1942 року Одарка також була насильно вивезена на примусові роботи до фашистської Німеччини.
«…зв’язали нам руки і гнали як худобу…потім щоб не контролювати, прив’язали нас до поїзда і бігли ми за ним…а німці сідали на даху поїзда співали і сміялися з нас, – згадує Одарка, – працювала я в місті Діршав Польща на залізниці по будівництву (ремонту) залізничної колії 2 роки. В серпні 1944 року мене викупили працювати в німецькій сім’ї. Господарі були добрими людьми…фрау навіть подарувала мені намисто і Біблію…розповідала про католицьку релігія, на свята брала мене з собою до церкви…29 березня 1945 була визволена радянськими військами. Після чого працювала при військовій частині. Пройшовши держперевірку у перевірочно-фільтраційному пункті №146 міста Бод-Польцин 24 серпня 1945 року повернулася додому з надією побачити свого коханого Юхрема».
Повернулися додому, злетілися діти в батькову хату як ті пташенята з вирію. Ділилися стражданнями, пережитим. Плакали… а Одарка кожного вечора виходила до краю села і чекала,чекала його…милого…з нетерпінням бігла до листоноші, звісток не було…жевріла надія, що він живий, повернеться, обніме її, і вони будуть жити все життя разом…вона народить йому діток, разом дочекаються внуків…
І ось цей день… листоноша (Марія) з радістю прибігла до неї…і ще з вулиці кричала: «Танцюй, Одарочко, танцюй. Лист тобі прийшов». Скільки було надії і щастя в її очах (очі бабусі світилися, аж раптом вони стали глибшими і темнішими)…
Відкривши конверт вона так і не побачила той до болі знайомий почерк…на клаптику паперу, холодними друкованими літерами було підписано: «ИЗВЕЩЕНИЕ»...
Всі її мрії раптом рухнули… тоді вона поклялася, що ніколи не зрадить своєму коханому…
І знову почалися дні відбудови. Всі жили, раділи новому дню. В Ольги народився синочок Валерій.
Спогади Валерія:
«Я був найщасливішою людиною в світі, адже, в мене замість однієї матері було дві – мама(Ольга) і няня(Одарка)».
На радість двом сестрам Валерій ріс, одружився. В сімейної пари народилася донечка – Людмилка в 1970 році.
В 1972 році Людмила разом з батьками переїхала до села Станіслав. А в 1979 році Валерій забрав сюди і своїх матір і няню.
Все своє життя Одарка і Ольга пройшли разом. На їхній життєвій дорозі траплялося всього…
Ольга після того як народила синочка зосталася одна.
Одарка так і не одружилася – зберігала вірність своєму коханому, всю свою душу і любов вкладала в племінника, потім його дітей, а потім в нас – в онук. Хоч вона закінчила лише 3 класи земської школи, але з дітьми вона знаходила спільну мову як великий педагог. На вулиці Будівельній, де вони жили всі дітлахи знали бабусю Дашу, адже вона могла навчити жити, жити по справжньому.
Одного разу, коли я була маленькою, ми з братиком посварилися тоді вона сказала: «Ви ніколи не повинні сваритися, адже, вас двоє – як тих оченят, і ви завжди повинні дивитися в одному напрямку». Тоді я і зрозуміла, що вона має рацію.
Їхніми дбайливими руками були виховані Куліш Валерій Дмитрович, Квадріціус (Куліш) Людмила Валеріївна, Куліш Ольга Валеріївна, Квадріціус Надія Сергіївна, Квадріціус Валерій Сергійович, Куліш Ігор Дмитрович та багато інших дітей.
«Ви знаєте мій біль і смуток, моє горе, таємницю. Тепер я зняла з серця камінь і можу спокійно помирати. Не плачте, любі, це життя. Бог дав життя, Бог і забрав. А ви, мої янголята, тримайтесь один одного. Лише разом ви через усе пройдете. Запам'ятайте, лише разом! Нехай Бог вам дарує щасливу долю, а Свята Матір захищає протягом усього життя. А я іду до свого Юхремчика. Люб...»
Не договорила. Зробила останній подих – і закрила очі назавжди. Залишились ми самі. Все життя дотримуємося бабусиної останньої настанови: «Лише разом...».
1 червня 2007 року бабусі Даші не стало.
Через чотири роки – 19 березня 2011 року зробила останній подих і бабуся Ольга.
Пливуть спогади, проходить життя, і от сонце знову посміхається мені двадцять п'ять. І з цими промінчиками посміхаються мені бабусі...
Написано правнучкою Квадріціус Надією Сергіївною