• Авторизация
Дневник Виторио_Бандера Лента друзей - Дневник - Полная версия


ОТКУДА ПОШЛА ЗЕМЛЯ РУССКАЯ... ОТКУДА БЕРЁТ НАЧАЛО НАРОД УКРАИНСКИЙ... ЧАСТИНА 2 10-10-2014 15:13 к комментариям - к полной версии - понравилось!


 

            "ОТКУДА ПОШЛА ЗЕМЛЯ РУССКАЯ....", АБО           

            ПРО "КОЛИСКУ" ІЗ ЗОЗУЛЯЧИМИ ЯЙЦЯМИ

                                                                               Частина 2

 

 
 
3. «Откуда есть пошла» земля Московська, або Казочка про «спільну історію братніх народів»
 
Ми вже говорили про гіпотетичну Рюрикову державу, яка, якщо й існувала насправді, то проіснувала сливе 20 років і жодного відношення до Київської держави не мала.
Те, що після її розвалу Олег, убивши київських князів, став князювати в Києві, аж ніяк не означає, що чудь, єрзя, меря чи весь стали братами київських русичів, тим більше, що про будь-які стосунки Русі з тими «Рюриковими» племенами протягом близько двох століть майже жодної згадки літопис не подає.
Та й Москви серед тих згаданих у літописі «Рюрикових» міст ми не бачимо. Згадуються Новгород, Полоцьк, Ізборськ, Білоозеро, а Москви — немає.
 
Перша згадка про Москву датується 1147 роком. Мова йде, щоправда, не про місто, а про перевалочний пункт купця Степана Кучки, на який випадково натрапив, об’їжджаючи довколишні землі, суздальський князь Юрій Довгорукий. У підручниках з історії пишеться, що князь дуже вподобав собі ту важкодоступну, заховану в хащах місцину і вирішив побудувати там місто.
 
Наведена Татищевим «Повесть о начале царствующего града Москвы» свідчить, щоправда, що вподобав князь Юрій не так місцину, як Куччину жінку, бо, хоч і був жонатий, жив «другія жени многі приводя, веселяся». А що Кучці це «вподобання», ясна річ, не припало до душі, то князь, не довго думаючи, вбив того незговірливого Кучку й звив кубельце біля податливої молодиці.
 
Принаймні, літопис свідчить, що отого 1147 року «у день п’ятниці на Похвалу Пресвятої Богородиці» (4 квітня) гостював у князя Юрія Святослав Ольгович із сином своїм Олегом, котрий «поїхав попереду до Юрія і дав йому пардуса». Гостина ця (за літописним свідченням, бучна і пишна) відбулась, очевидно, в Куччиній вотчині, бо, посилаючи послів до Святослава, «Юрій сказав йому: «Прийди до мене, брате, в Москов». (17. 208).
 
Згадувана вже «Повесть о начале царствующего града Москвы» уточнює, що то була не просто гостина, а не що інше, як весілля Юрійового сина Андрія (за Синопсисом — Китая), якого Юрій женить на доньці вбитого ним Степана Кучки Улиті, незважаючи на те, що Китай-Андрій на той час уже також був жонатий. (17.314).
 
Якщо врахувати, що Російська Церква наполегливо претендує на спадкоємність християнської традиції від часів Володимирового хрещення, тобто від 988 року, то наведені вище факти краще будь-яких слів свідчать про те, що й через більш ніж півтора століття по хрещенню Київської Руси на Суздальщині ті християнські традиції ще й не ночували…
 
До речі, через 27 років після згаданого бучного весілля саме брати Улити — забрані малолітніми до Суздаля сини Степана Кучки Петро та Яким — разом із родичем третьої Андрійової жони-осетинки й стали вбивцями цього «боголюбивого» князя.
Сталося це вже в Боголюбові, року 1174, місяця червня, 28 дня. «Любов» до князя була така велика, що боголюбівці кілька днів грабували дім княжий і доми посадників та тівунів.
«Навіть із сіл приходили й грабували», — свідчить літопис, додаючи: «Так само було й у Володимирі» (на Клязьмі. — Г. М.).
Сам же вбитий князь три дні пролежав на паперті церкви, аж доки Арсеній — ігумен Козьмо-Дем’янського монастиря — не присоромив священиків та не примусив їх унести тіло князя в божницю.
 
Але нас зараз цікавить лише те, що про Москву, яка ще й через кілька десятиліть згадується в літописі як сільце Кучкове, до 1147 року нічого не було відомо.
 
Про сам Суздаль, як уже мовилося, маємо згадку в літописі під роком 1024-им, у зв’язку із постанням волхвів. Пізніше, аж у 1096 році, це місто згадується в контексті воєнних дій між Ізяславом Володимировичем та Олегом Чернігівським.
 
Княжим містом Суздаль стає із 40-х років ХІІ ст. Принаймні, до цього часу Юрій Довгорукий, від часів якого якраз і починає активізуватися життя на тих майбутніх російських землях, із своїх воєнних походів незмінно повертається до Ростова. Лише під роком 1142 сказано, що Ростислав Юрійович (син Довгорукого) «пішов у Суздаль до отця свого». У році 1143-ому знову читаємо: «Вийшов Ізяслав Мстиславович із Переяславля до Юрія в Суздаль».
 
Саме з цього часу літописи фіксують активні контакти майбутніх російських земель з Київською Руссю, хоч «контакти» ці зводяться виключно до боротьби за опанування Юрієм та його синами князівств у власне руських землях, зокрема, й Київ-княжого столу, який Юрій Суздальський на короткий час посідав аж чотири рази: тричі був вигнаний, а востаннє, за однією версією, був отруєний киянами, за іншою — помер своєю смертю, перепивши чи переївши на святкуванні Вознесіння в осьменника Петрила. Обидві версії вірогідні.
 
Перша — з огляду на те, що упродовж усієї боротьби Довгорукого за Київський стіл літописи настійно фіксують негативну думку русичів про цього князя: «Він не вміє з нами жити» (17.219), «З Юрієм ми не вживемося», «А Юрія ми не хочемо». (17.243).
 
Друга — з огляду на характеристику князя, подану у Татищева: «Сей бо князь був… великий любитель жінок, солодких наїдків і пиття; більше про веселощі, ніж про справи і воїнство дбав, бо все те перебувало під владою і наглядом вельмож його і любимців…». (17.270).
 
Як би там не було, але навряд чи подібні «контакти» Суздальщини з Руссю «тягнуть» на те, щоб бачити в них спільність нашої історії, а тим більше, «братерську єдність» наших народів.
 
Ще більш «тісними» стали ці «контакти» за князювання Юрійового сина Андрія (Китая), який розпочав «братнє єднання» з Руссю з того, що, покидаючи «проти волі отця свого» Вишгород, куди був посаджений Юрієм у 1155 році після чергового завоювання Київського столу, вивіз (а простіше — вкрав) одну з найбільших святинь Русі — ікону Вишгородської Божої Матері, написану, за переданням, св. євангелістом Лукою на дошці столу, за яким обідала Богородиця. Отак собі — взяв і повіз у Суздаль! Кажуть, правда, що не довіз: Богородиця нібито не схотіла в столицю князя-злодія вступати. Не доїжджаючи Суздаля, коні стали — й ані руш! Змушений був Андрій, нібито, місто нове зводити, Боголюбовим назване, а в ньому — церкву Різдва Святої Богородиці, кам’яну, оздоблену ліпше всіх церков. Пізніше перенесена була чудотворна ікона у Володимир-на-Клязьмі, нову Андрійову столицю. Так і стала наша Вишгородська Богоматір — Володимирською, якою й понині пишається братній народ!
 
Думка боголюбивого князя Андрія щодо «єдіного отєчєства», щоправда, докорінно відрізнялася від думки сучасних «боголюбивих» мужів. Він був найпершим ідеологом і творцем сильної держави на суздальських землях, не тільки ніяк не пов’язаної з Київською Руссю, а навіть ворожої, здатної перевершити її красою і славою.
 
Уже з перших років свого князювання береться князь Андрій за розбудову нової столиці князівства — міста Володимира-на-Клязьмі, закликаючи із Київської Руси та інших держав майстрів-зодчих, живописців, які споруджують у Володимирі й майже точну копію Київських Золотих воріт, і церкву Успіння Пресвятої Богородиці, що повторювала Київську, щоб не бути Володимиро-Суздальській княжій столиці гіршою від Києва — стольного міста історичної Руси.
 
Усвідомлюючи роль Церкви не тільки в духовному, а й у національно-політичному житті держави, князь Андрій уже в перший рік свого самостійного князювання здійснює заходи щодо створення в Суздальщині нової окремої єпископії (раніше єпископ був лише в Ростові), а потім і окремої Церкви, відділеної від Київської митрополії.
 
У 1160 році (лише через 3 роки після смерті свого «довгорукого» батька) Андрій звертається до Константинопольського Патріарха Луки Хризоверга з проханням вивести підпорядковані йому території з-під юрисдикції Київської митрополії та утворити на них окрему митрополію, зі своїм власним митрополитом. Хотячи, за словами літопису, «самовладцем бути в Суздальській землі», цей далекоглядний політик у ХІІ ст. розумів те, чого наші українські владоможці не можуть второпати й у ХХІ: ні про яку самовладність не може бути мови, якщо твої священики — твоє духовне, ідеологічне воїнство — підпорядковані центру, що знаходиться в країні-суперниці, а тому, якщо хочеш мати незалежну державу — створюй у ній незалежну Церкву!
 
Чому Лука Хризоверг відмовив Андрію Суздальському — невідомо. Очевидно, причина була в тому, що Ростово-Суздальські та прилеглі до них землі на той час ще далеко не всі були християнізовані, а без потужного місійного впливу Києва християнізація їх ставала вельми сумнівною.
 
Відмова Патріарха була болісним ударом по честолюбних намірах князя Суздальського перевершити Київ або хоч дорівнятися до нього. Але, коли не можна дорівнятися, самому підіймаючись вище, то можна ж спробувати досягти цього, опускаючи нижче суперника! Саме про це пише М. Грушевський: «Нащадки молодших Мономаховичів умисне намагалися підірвати Київ, щоб київські князі не мали значення, а їм щоб бути найпершими князями». (9.110).
 
У 1169 році, зазнавши, так би мовити, фіаско в «мирному змаганні» за першість, «боголюбивий» князь Суздальський збирає велике військо й вирушає на Київ. 20-го березня 1169 року Київ було взято.
«І грабували вони два дні увесь город, — пише літописець, — Подолля і Гору, і монастирі, і Софію, і Десятинну Богородицю….
 
Церкви горіли, християн убивали, а інших в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучаючи з мужами…, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли майна безліч, церкви оголили від ікон, і книг, і риз, і дзвони здіймали і вивезли в північні краї… Запалений був навіть монастир Печерський святої Богородиці поганими…, і стояв у Києві… стогін і туга, і скорбота невтишима, і сльози безперестанні…». (17.295).
 
Якщо хтось у таких історичних подіях здатний бачити доказ «братерської єдності народів» і «спільність» їхньої історії, то з таким же успіхом він може вважати, що й із татаро-монголами у нас теж були і «братерська єдність», і «общєє отєчєство», бо ж і тривалість наших «братніх контактів» із ними була не меншою, як із суздальцями, приміром, і лиха в нашій землі вони накоїли не менше.
 
Нам же слід запам’ятати, що саме ХІІ ст. було періодом активізації державного життя в північно-східних землях, заселених, як ми знаємо, не слов’янським, а угро-фінським населенням. Те, що з ХІІ ст. в землях тих князювали князі Київської династії (Мономаховичі), які, очевидно, мали в своєму оточенні певну кількість руського люду, ніяк не може бути доказом належності цих земель до Київської Руси як «єдіного отєчєства».
У Франції, як ми знаємо, королевою була колись Анна Ярославна, але Франція від того не стала Руссю, а французи — русичами, хоч у почті Анни до Франції приїхала також певна кількість руського люду. Та й ми не стали Литвою від того, що у нас колись повсюдно князювали князі литовської династії.
 
Аж ніяк не можуть бути доказом належності Суздальщини та інших північно-східних князівств до Київської Руси й претензії Юрія Довгорукого на Київський княжий стіл, який він аж чотири рази на короткий час посідав з допомогою зброї. Захоплював колись Галицький стіл угорський король Андрій і навіть садив на ньому свого сина Коломана (1214 рік), потім у 1227 році — Андрія… То, може, Угорщина від того Галичиною стала?!
 
Та й сам Юрій Суздальський дуже добре розрізняв поняття «Русь» і «Не-Русь», не раз нарікаючи на те, що «немає вже частки в Руській землі мені й моїм дітям» (17.222), хоч і він, і діти його мали свої «частки» в північно-східних землях. Те саме чуємо й од сина його Андрія, який після невдалої битви під Переяславом просить отця свого пошвидше вибиратись до Суздаля: «Ось нам уже, отче, тут, у Руській землі, ні раті, ні чого іншого. Тож затепла підімо…». (17.250).
 
Доказом того, що ніколи Київ і Суздаль не сприймалися як «єдіноє отєчество» чи хоча б як братні, споріднені держави, а завжди були державами-антагоністами, державами-суперницями, є й варварське знищення Києва Андрієм Суздальським у 1169 році, що «стало підсумком київської доби в руській історії». (36.62).
 
Кінець ХІІ та початок ХІІІ ст. для Руси пройшли в боротьбі з половцями, чиї набіги на Русь стали в той час систематичними, та в міжусобицях, нерідко спровокованих усе тими ж суздальськими князями. «Нині Роман, зять мій, — дорікає, наприклад, у 1197 році Рюрик Київський Всеволоду Суздальському, — ворогом мені став не через кого ж, а тільки через тебе… І з Ольговичами я через тебе в неладу є…».
Але слід визнати, що князі наші й без чужого втручання вміли дуже «успішно» самоїдством і самознищенням займатися, продаючись сильнішому, переступаючи хресне цілування та з однієї коаліції в іншу переходячи.
 
Після Батиєвого нашестя дороги Київської Руси і її північно-східних сусідів розходяться остаточно. (36.109). Київ, що за якихось 70 років пережив два тотальних руйнування (суздальське й татаро-монгольське), занепадає. Центр державного життя переноситься в Галицько-Волинські землі, що мудрістю й міццю Романа Мстиславовича в 1199 році були об’єднані в Галицько-Волинську державу, яка продовжила існування Руси ще майже на півтора століття.
 
У першій третині XIV ст. Київська Русь стає частиною Русько-Литовської держави, а з ХV — Речі Посполитої Польської. Північно-східні сусіди переносять центр Володимиро-Суздальського князівства на Москву й заповзятливо творять Московську державу. Отже, й тут ні про яку «спільну колиску», «общєє отєчєство» немає й мови.

4. Таємниця татаро-монгольського іга
 
Дивним і загадковим залишається піднесення Московської держави під «кривавим татаро-монгольським ігом», перед самим носом у Орди.
 
Ну, самі судіть: «… постепенно вырастали новые города — Радонеж, Руза, Верея, Боровск, Серпухов, Кашира… Строились крепости… Копорье, Ямгородок, Орехов, Корела, Ладога, Изборск, Порохов… Москва становится сильной крепостью; предпринимается строительство белокаменного Кремля». (12.29).
 
І це все в той час, коли в руських землях татари вимагають, щоб князі самі руйнували свої власні, давно побудовані міста-фортеці, боячись зміцнення підвладних Орді земель. Так у 1259 році за наказом Бурундая князь Лев «розметав» міста Данилів, Стіжок і навіть Львів. Князь Василько змушений був розорити Кам’янець, Луцьк та свій рідний Володимир (Волинський). Навіть Данило Галицький змушений був власноруч знести укріплення свого улюбленого Холму.
 
Чи ті ординські хани геть усі далекозорістю страждали, що за тридев’ять земель фортеці рушили, боячись зростання міці підкорених, а тут — впритул не бачили, як Московщина в могутню силу перетворюється? Чи то, може, вони самі й створили її? Недарма ж бо більшість московських бояр татарами були.
 
А може, ті татари взагалі ні з якої Монголії не приходили, а споконвіку жили в тих північно-східних землях?
 
Бо ж стверджують деякі дослідники, що таку силу-силенну кочового люду азійський степ просто не прогодував би. «Людський ресурс в азійських степах не міг дотягнути до критичної маси, здатної таким нестримним валом вихлюпнутись за межі регіону», — пише автор книги «Таємниця Великого Хреста» А. Маслов (20.78), ділячись, зокрема, ще одним цікавим спостереженням.
 
«Відкриймо, — пише він, — другий том академічної «Історії СРСР» — зведеної праці цілої плеяди високовчених мужів…, які без тіні сумніву запевняють читачів, що… на мініатюрі… XVI ст. зображена оборона міста Козельська в 1238 р. від татарів. При цьому ніхто навіть не пробує пояснити, чому, власне, і наступаючі, й оборонці — як два ніжинські огірки в одній банці — абсолютно не відрізняються одні від одних?..». (20.5).
 
Не відрізняються вони й на жодній іншій мініатюрі, в тім числі й на малюнку знаменитої Куликовської битви, на якому монастирському художнику навіть довелося над головою одного з воїнів написати: «Дмитрей», очевидно, щоб не переплутали з Мамаєм, обладунок якого хіба лише кольором відрізняється від Дмитрійового. Навіть мечі в одного й другого війська абсолютно однакові, ніби в одній кузні ковані…
Та й обличчя і в тих, і в інших однаковісінькі, наче їх одна мама народила. Думається, що за 200 років «іга» мав би залишитися, бодай в усних переказах, опис зовнішності тих татаро-монголів, якщо їх, і справді, хтось бачив!..
 
У будь-якому разі всьому світові достеменно відомо, що за 200 літ перебування в Європі ті загадкові монголо-татари не залишили по собі жодного специфічного сліду, окрім створеної й розквітлої «під ігом» Московської держави, що на довгі століття зберегла й ординський спосіб управління, й побут, і звичаї, і безліч завідомо татарських боярських родів.
 
Але облишмо всі ці історичні загадки. Нас бо цікавить проблема «спільної колиски», в якій ми й до XV ст. російського «брата» не знаходимо, як не знаходимо поки що й «Вєлікой Россіі», з якою, як стверджують казкарі від історії, «Киевская Русь была всегда вместе».

5. Хто і коли підклав у Київськоруську колиску зозулячі яйця, або Початок московської казочки про «общєє отєчєство»
 
Ми простежили, що активізація державного життя на територіях майбутньої Великої Росії починається з середини ХІІ ст., з початком князювання в Ростово-Суздальському князівстві Юрія Довгорукого (1135 рік).
 
Як представник роду Мономаховичів, Юрій не може змиритися з тим, що йому і його дітям «немає частки в Руській землі», й не раз намагається оружно повернути цю «частку». Отже, князь Юрій добре усвідомлює, що його князівство знаходиться за межами Руси.
 
Можливо, згадана у Татищева його нехіть до державних справ якраз і була продиктована тим, що Суздальщину він вважає чужиною, не гідною його трудів.
 
Не вважає Руссю своє князівство і Юріїв син Андрій (Китай). Але у нього, що виріс і виховався в Суздальській землі, ставлення до Руси зовсім інше, ніж у батька. Якщо для Юрія Русь — рідна земля, батьківщина, в яку неодмінно треба повернутися, то для Андрія — то не тільки чужа, а й ворожа земля, яку будь-що треба перевершити і красою, і силою, а як це неможливо, то знищити як ненависну суперницю.
 
Отож, ні Юрій Довгорукий, ні Андрій Боголюбський нам у нашу Руську княжу «колиску» зозулячих яєць не підкидали. З’явились ті яйця в нашій «колисці» «заднім числом», тоді, коли самої «колиски» вже не існувало.
Підклали їх московські казкарі за повелінням володарів розквітлої «під ігом» Московської держави. Сталося це вперше в ІІ половині XV ст., коли цар Іван ІІІ (1462 — 1505 рр.) сформував основне ядро Московської держави, підкоривши Новгород (1478 рік), Твер (1485 рік) та інші північно-східні князівства.
 
Убравшись у «державне пір’я», Москва починає претендувати на власну роль у міжнародній європейській політиці. Амбіцій додає й падіння в 1453 році Константинополя («Другого Риму») під ударами турків.
Сподіваючись на втрату Константинопольською Патріархією провідної ролі у Вселенському православ’ї, Москва поспішно проголошує себе «Третім Римом». «А четвертому — не бывати!», — додають зарозумілі московські володарі. Виникає потреба в історії, яка б довела легітимність московських правителів, рівність їх з іншими володарями європейських держав.
 
Московську історію глибше ХІІ ст. ніяк не протягнеш. До «ординців» — не прив’яжешся, бо їх Європа ідентифікує як варварів. Від них, навпаки, всіма силами «відв’язуватись» треба! Залишається Русь, якій таки колись якісь нинішні московські землі данину платили, та й у самій Суздальщині князі київської династії правили.
(Ми вже говорили, що з таким же успіхом могла б на давньоруську спадщину претендувати Франція, бо там була королевою Київська русинка …). Так починають з’являтися в нашій «колисці» перші зозулячі яйця; так починається привласнення Москвою давньоруської спадщини.
 
В «Ілюстрованій історії СРСР» читаємо: «Идейным стержнем летописей и литературной публицистики этого времени (часів Івана ІІІ. — Г. М.) всё явственней становится мысль об исторической преемственности власти московских государей от киевских великих князей… В противовес настойчивой зарубежной пропаганде русская публицистика развивает тезисы о преемственности власти и исторических прав московских государей, возводя их в наследники византийских василевсов и римских императоров». (12.4).
 
Це пише член-кореспондент Академії Наук СРСР Пашуто В. Т., підтверджуючи тим самим, по-перше, що ідея «единого отечества» і «общего наследия» вперше проклюнулася саме в XV-XVI ст., а по-друге, що тодішня Європа, яка все-таки знала тогочасну історію, ці ідеї «настойчиво» заперечувала.
 
Із тією «зарубєжною пропагандою» московити, ясна річ, не дуже рахувалися, і вже з 1485 року, після підкорення Тверського князівства, цар Іван ІІІ починає іменувати себе: «Великий князь всея Руси», а на московських монетах карбується: «Господарь всея Руси». Іван IV (Грозний) уже величає себе не Великим князем, а царем (1547 рік) і знову ж «Государем всея Руси».
 
Очевидно, саме в цей час, а можливо, й дещо пізніше — з «возшествієм на престол» Романових, які, як стверджує вже згадуваний А. Маслов, «без вагання віддавали розпорядження про знищення не тільки першоджерел, а й надто самостійних їхніх тлумачів» (20.116), — і з’явилася в Несторівському літописі та вклеєна сторіночка із відомостями про прикликання варягів та створення Рюрикової держави на території саме майбутньої Московщини. У такому разі стає цілком зрозуміло, чому відомі в свій час усьому світові князі Аскольд і Дір стають у літописі нелегітимними державцями — «простими дружинниками не княжого роду», яких Олег убиває, розчищаючи місце для «легітимного Рюриковича», прийшлого із майбутньої Московщини.
 
Не знаю, як кому, але мені здається, що ніякого вбивства князів Олегом на березі Дніпра взагалі не було, як ніколи не було й тієї міфічної Рюрикової держави, й Олег ні з якої півночі на береги Дніпра не приходив, а завжди жив у Києві, залишившись після смерті своїх князів правителем при малолітньому Ігореві — синові одного з них. Це, звісно, лише версія…
Але хто пояснить, чому саме ЦЯ сторінка була вклеєна в Несторів літопис і чому в таких палких суперечках з приводу «норманської теорії» походження Руси ніхто ніколи не згадував, що теорія ця викладена на вклеєній сторінці?
 
У кожному разі, ми, нарешті, знайшли ту зозулю, яка «знеслася» аж у XV ст., прокукавши на цілий світ, що зозуленята з тих яєць вилупились… на 6 століть раніше, ніж самі яйця були знесені!
 
Отака-то цікава казочка…
 
 
 
З повагою, Віторіо Бандера
вверх^ к полной версии понравилось! в evernote


Вы сейчас не можете прокомментировать это сообщение.

Дневник ОТКУДА ПОШЛА ЗЕМЛЯ РУССКАЯ... ОТКУДА БЕРЁТ НАЧАЛО НАРОД УКРАИНСКИЙ... ЧАСТИНА 2 | Виторио_Бандера - Дневник Виторио_Бандера | Лента друзей Виторио_Бандера / Полная версия Добавить в друзья Страницы: раньше»