[700x393]

Любов Бурак

В мене 39,5. Я розумію, що в такому вірусному стані пишу цілковиті дурниці.Але - замовили ж блогерський матеріал. Про бунти, Майдан, тарифи і війну. Щоб з фотками. Прошу.

Це - діти війни. Не тієї, минулої, не афганської чи якої там ще закордонної. Це діти війни, котрої вони не помітили. Війна пройшла повз них, як і нормальне людське життя. Те, чим вони жили - було ілюзією життя з мінімальним коефіцієнтом забезпечення, максимальними трудозатратами, середньостатистичним рівнем алкоголізму і великою вірою в ковбасу по 2.20 і всесильну піраміду масла. Непомічена ними війна, залишила по собі страшну ментальну контузію. Совкове розшарування кори головного мозку призвело до паралічу нейронів, блокування імпульсів і здатності думати. Але віра в ковбасу по 2.20 лишилась. Віра не потребує логіки. Зате шлунок потребує ковбаси. І вони опинились на соціальному дні. З відчуттям цілковитого життєвого фіаско, відсутності перспектив і головним болем щоранку. Бо середньостатистичний алкоголізм - побічний наслідок контузії.
З них не можна сміятись. Гріх! З убогих не сміються. Так радить церква.

Але...
От хай що вона там радить і, яким завгодно єлеєм намащує скоринки доброти і милосердя, я цих людей просто ненавиджу. Не за те, що убогі. Сама така, що церковні миші на моєму фоні чуються олігархами.
За те, що оці от убогі вкладники життя в совок і капіталів у закусочну "Темп", досі мають виборче право.
На мою нескромну і скажену думку, їх потрібно було позбавити його ще в кінці 90-х. І стерилізувати, щоб не розмножувались.
Жорстоко? Ага! А те, що оці діти інформаційної війни кожні чотири роки обирають майбутнє України - це не жорстоко? Те, що вони своїм контуженим вибором зробили в Україні - це не жорстоко?
А те, що цим от, ніяк не вимираючим гегемоном, постійно маніпулює всіляка наволоч, відвойовуючи свої позиції в політиці - це як? А вони розмножуються. В них же розваги які? 1+1, один на один і один за одним, натовпом по "халяву" і акції. Навіть, якщо це акції протесту.

Вони ж і живуть від акції до акції.
Їм байдуже проти чого, кого, навіщо і за що. Вони і прізвищ організаторів не знають і не завжди читають, що пишуть на плакатах.
Життя пройшло повз них по невидимій через алкогольний туман і траекторії. Лишилась сліпа віра в те, що совок - то не лопата для сміття, а перспектива світлого майбутнього.
Чесно - мені їх шкода. Але, будь моя воля, я би їх приспала, як скажених собак. Лише за те, що вони знову виповзли на світ Божий і знову пробують вирішити долю країни. І, щонайприкріше - вони це зроблять.

Ні, не зараз. На виборах.
Оця вся голодна галайстра знову піде і проголосує за чиєсь сите життя. Їм покажуть олігархічним пальчиком, куди тицьнути в бюлетені "птічку", щоб голос за якусь мерзоту не потрапив у спам. Разом з мерзотою.
Навряд, чи, враховуючи їхні голоси, нас чекає оновлення влади.
Люди, котрі звикли до секонд-хенду і халяви, неспроможні обрати у владу людей, здатних працювати. Так. Ви скажете: тарифи страшні, в країні війна, е-декларації - цілковитий і цинічний пи@дець, люди бідують. Треба щось робити. Скажете ви. І будете праві. Робити треба. Але і думати: з ким і що робити також потрібно.
В людей надто коротка політична складова пам'яті. Чомусь. Тому в Україні на вершку суспільства не національна еліта, а колообіг політичної мерзоти з кримінальним шумовинням. Так. В країні війна. Страшна війна з усіма її складовими. І я боюсь війни. Я її вже відчула. Надто близько. Але я боюсь не стільки цієї війни, як її майбутньої офіційної історії в підручниках. Тому що майже щодня стикаюсь, як і з війною, так і з маніпулятивними міфами навколо неї.

Я боюсь , що в майбутньому трактуванні подій не буде місця реальним героям. Їх замінять на цинічне і нахабне диванне шумовиння. З почестями, дотаціями, пільгами. Мене страшенно дратує совкова система нагород. Тепер вона ще й комерціалізована. І вулицями уже бродять "медалісти" і "орденоносці". А писак, готових виконати замовлення - греблю гати.
Але я не про те.

Так - тарифи страшні. Але, акції протесту з оцими дітьми війни - це не зниження тарифів, а зниження опірності суспільства до внутрішньодержавного владного тероризму і безкарності та коефіцієнту корисної дії можливих реформ. Більше - нічого.
Тому що: коли протестують, навіть, дрібні бізнесмени, науковці, національні виробники, і, взагалі, люди, котрі здатні відрізнити питання розвитку від прагнень салозбереження, коли на вулицю виходять студенти - це проекція перспективи на зміни в кращий бік.
А, коли на Майдан виповзає Дно... Вибачте! Але мені тхне Дном, печерними інстинктами, болотом, політичними помиями, мишами і щурами.

Мені нецікавий цей спалах щурячого мусту. Мене цікавить: чи миш'як - це гуманно?
І в такій ситуації - мені глибоко байдуже, що в них написано на плакатиках .
І на який бік заплетена китичка на щурячому хвостику - мені теж байдуже.