Довгий день та довгий вечір… я йшов з роботи пішки дуже довго. І при цьому в мене сів акумулятор телефону, отже не було змоги слухати плеєр – слухав дощ. Давно вже я його так не слухав… дощ… чорні тіні від фар авто зумовлені наявністю дерев навколо… і небагато людей – тілько такі ідіоти як я можуть плюнути на все й ломитись ака «кобанчеги» навпростець, начхав на все, і мокротінь в тому числі… коли вечір – і світло ліхтарів трошки сумно посміхається тобі: ось і ще одна ознака цивілізації цього міста… вечір… Коли дощ трохи вщухав було чутно як падають краплі з листя та гілок дерев, з мого одягу, з парасольок випадкових перехожих, що не зрозуміло яким чином потрапили на вулицю в такий час та погоду… і тоді здавалось: дощ не зник, він просто змінив свою форму і вираз, а насправді він – був, є і буде завжди… і навіть зараз, коли я вже вдома роблю перший ковток «Тбіллісурі» і дивлюся в спокійну ніч за вікном – розумію: він є! А якщо його нема там – він є в мені: в середині, і його не знищити інакше як зі мною,бо то величезна частина мене… дощ…