Щось є у цій погоді… у цих маленьких крапельках дощу, що створюють мряку навколо, що дають специфічний запах, який неможливо сплутати ні з чим…. Щось є у цих калюжах під ногами, що розлітаються мільйонами бризок коли ступаєш у них; що перестають віддзеркалювати сіре, похмуре небо, яке проноситься швидкими незрозумілими примарами хмар… Щось є у цих.. навіть не хмарах – так – нестримних обрисах сіро-темно-сірих постатей неба… щось є у них… щось таке, що примушує мене дивитись вгору, затримувати подих, відчувати присмак на долонях…
Щось в цьому всьому є таке, що доводить мене не до спогадів – до відчуття… до тих самих почуттів, що були колись, тоді, коли… коли.
І чомусь я знов згадую Львів, і серце і душа моя рветься туди, але… але. Не маю можливості… якщо не зірватись так: забувши про все, плюнувши на зобов’язання, на обіцянки, на минуле і майбутнє, на можливість і неможливість – автостопом, на третій полиці, пішки…. Але я цього собі не дозволяю… тому що.
Щось є у тому місті, щось є у його вузьких вуличках, у його кав’ярнях /брешу. Мені все одно його кав’ярні, окрім тих, що для мене найдорожчі… з трьох дві вже не працюють, залишився лише «Ноєв Ковчег», та й він змінився… хоч на другому поверсі мене завше чекає мій улюблений столик…/, щось є в його людях, в огляді міста з башти ратуші /і цей огляд найкращий саме в таку погоду: коли місто зникає в хмарах, коли холодний вітер рве на частки поли куртки чи то іншого одягу, коли мряка робить волосся важким та вологим…/, в трамваях та маршрутках, в Санта-барбарі та на Сихові… щось є…
І щось є в мені… а мо й не тільки в мені? А?
І чому в цю пору року я страждаю за Львовом? І чому саме сьогодні мені подзвонила Лоріен звідти? Хто зна…