Роздвоєння таланту Павла Тичини – тяжке і болісне явище. І таким воно було не лише для самого поета, а й для всіх його читачів. Як він пройшов шлях від “буржуазного націоналіста” до співця Компартії? Про це в нашому матеріалі. Запрошуємо до читання всіх, хто цікавиться історією української літератури.
[показать]
“Краще з’їсти кирпичину, ніж учить Павла Тичину”.
“Тичина – така ж жертва сталінізації нашого суспільства, як Косинка, Куліш, Хвильовий, Зеров, Курбас. З однією різницею – їхня фізична смерть не означала смерті духовної – Тичина фізично живий, помер духовно, але був приневолений до існування… по той бік самого себе”. На початку 1970-х років Сергій Гальченко запитав у літературознавця Юрія Шевельова, як він ставиться до раннього і пізнього Тичини. І почув у відповідь: якщо пізній Тичина вмер як поет образу, то він залишився поетом форми. Страх Полохливість була суттю натури Павла Тичини. Він, наприклад, ще з молодих літ панічно боявся смерті. Страх був співавтором поета, позбавляв його натхнення, коли писалися вимучені слова багатьох віршів, у яких давно погас голос кларнета. Страх надиктував Тичині й книжку «Образ Й. В. Сталіна в українській радянській поезії» (1950 р.) Тоталітарний режим швидко й успішно «одержавив» поета, який відмовився від свободи. З Тичини намагалися зробити чиновника. Він був міністром освіти (1943–1948) і навіть головою Верховної Ради УРСР (1953–1959). Першим отримав Шевченківську премію (1962). Саме йому влада доручила написати слова гімну УРСР.