Мабуть, це смішно. Вже пора самій все знать і розуміть. Але все рівно. Коли стільки років позаду. І радості і печалі. А в серці така образа, що просто не знаєш, що далі. Людина стала чужою, а я для нього ще раніше. На питання:" Ти скучав за мною?" відповідь:"Хоч нерви заспокоїв." І мені:"Ти не ціниш, що маєш". І великі гріхи на замітку:"Ти маєш свободу, сама собі хазяйка. Ти любиш свою роботу. Ти думаєш лише про себе". А стільки років ким була я? І де це все зло взялось? Один на один із болем. Ніхто не питав:"Чому ти плачеш?". Згвалтована вічним "Так треба. Чого тобі не хватає? Всі так живуть і нічого. Занадто багато фантазій. Занадто близько до серця. "Занадто розумна для мене".Один на один з самотою. Вже звикла, тепер так зручно. Уже не болить, як раніше. Виборсуюсь із застою. Не хочу бути такою, щоб зручно і непомітно. Чистий посуд і завжди смачно. А розмови? Кому вони треба? "Займи себе сама чим- небудь. І чому напружений погляд? Посміхійся, а то я ображусь. Я ж усе для вас. А ви ...." А я просто хочу у небо.