І знову дощ. Прорвалось небо в травні. Хмари мокрими спідницями миють все навколо. Природа мовби завмерла, не розуміючи, що робити далі. Зацвіла акація, і липа ось-ось...А ще лише травень.

   Вчора нарахувала близько 30 людей у вишиванках. Мало де була, зустріла десь чоловік 500. Висновок - близько 5-6 % киян відзначали День вишиванки власною участю. Але під куртками і плащами мабуть сховалось десь стільки ж.Тоді 10-12%. Якби не будній день і дощова погода, то уявляю, як би було красиво навколо! 

    До відпустки - 3 тижні. Але її не буде.Буде наполеглива робота, бо до 1 вересня повинно зробити ,ой скільки чого. Тому, дощ трохи стримує у хаті. (І це - добре).

     Пишу українською. Тому, що на роботі кияни переважно російськомовні, та й техдиректор - латвієць (хоча учить українську із задоволенням). Автоматом перехожу на російську.  А тут треба себе привчати писати, як думаєш. Все таки побутова і літературна мови у мене різні. Чому? Мабуть, тому що виросла в СРСР , а тоді література, в основному була російськомовною. Українською читали тільки класиків, про кріпаків. До речі, вдома говоримо суржиком. Не "тому", а "того", не "чому", а "чого", не "по-російськи", а "по-руські", не "лише", а "тільки".Хоча ми вже говоримо "взутись", а батьки казали "обуватись".