Это цитата сообщения
Милиана_ Оригинальное сообщениеНова раса - Вільні люди.
Всі ми наввипередки переживаємо за державу. Прям таки як москалі - "за дєржаву абідно."
А навіщо нам та держава? - ніхто собі не задавав питання? Ой, крамольне! Як же можна на святе зазіхати? А за що боролись?...
Не спішіть. А може ми настільки вільні люди, що держава нам не потрібна?
Себе запитайте - потрібен мені апарат насильства над собою? Потрібні пихаті чиновники-казнокради, хитровиграні мери, йобнуті на всю голову губернатори, сцикливо-злодійкуваті прем'єри? І все те кодло хоче файно жити, добре жерти та в золоті виходки срати - за рахунок трударів, звичайно.
Держава потрібна політикам, а не людям...
А як по-іншому? Просто. Є громади і форму взаємодії та співпраці між собою, вони самі й визначають. Механізм простий як двері - делегування повноважень та представників до Всеукраїнського Віче, а через нього - управлінцям, у делегованих центральній, координаційній владі, сферах. Утопія?
Ну після Третьої світової треба з чогось же починати.
Згідно формули Миколи Руденка, щоби держава (обєднання громад) була успішною та розвивалася - 3/5 вартості будь-якого товару мають повертатися до джерела енернгії - землі. Тобто до селянина виробника. 1/5 йде на потреби промисловості, виробництва. 1/5 йде на управління спільним - центральні органи управління об'єднаних громад.
Знаю, важко одразу сприйняти, бо не вчили нас того. Табу...
Як і табу на справжню історію. Що ми знаємо - князьків, царьків, підпанків...
Які версії в історії домінуючі? З писемних джерел. А що вціліло, а скільки цільово знищено? Що ми знаємо про трипільські протоміста, з населенням 5-25 тисяч чоловік? А трипільські черепки не лише біля Києва, в одноіменному селі знаходять. Під Теребовлею - хлопчина, школяр, на городі знаходить та у місцевий краєзнавчий музей приносить. На Перемишлянщині - те ж саме...
Одна у нас матінка, Велика Україна - може й від Сяну й до Дону, а може й далі...
І може ми нікчемні залишки того вільного, Божого люду, що жив і творив на цій благословенній та проклятій землі...
Може то й знищують нас, аби вдусити кінцево той дух Вольності, що перешкоджає новому світовому порядку Диявола...
Українці завше творили. А заброди, виродки й свої дегенерати їх гнітили. Процитую з "Чорної Ради" Пантелеймона Куліша, бо то не він придумав - у романі записи народних переказів та легенд, зібраних ним по всій Україні :
"Тоді-бо дійшло безладдє в Польщі до того, що робив усякий староста, усякий ротмістр, усякий значний чоловік, що йому в божевільну голову прийде, а найбільш із народом неоружним, з міщанами і хліборобами, которі не мали жодного способу супротив його стати. Почали жовніри, консистуючи в городах і селах, беззаконні окорми і напитки од людей вимагати, жінок та дівчат козачих, міщанських і посполитих безчестити і мордовати, людей серед зими по ломках льодових у плуг запрягати, а жидам приказували їх бичовати й поганяти, щоб, на один сміх і наругу, лід плугом орали й рисовали. А тим часом католицькі пани з нашими перевертнями усиловались унію на Вкраїні прищепити і не в одну церкву попом уніта, на огиду людям, поставили; віру благочестиву мужицькою вірою називали, а оддаючи жидам у оренду села, не раз із селами й церкви їм на одкуп оддавали. І нікому було на такі наруги жаловатись, бо й самого короля сенатори, папи да єпископи у руках держали. Городова та ж козацька старшина за коронного гетьмана, за старост, за державців і їх намісників і орандарів руку тягнула, а між себе ділилась козацькою платою — по тридцяти золотих на всякого реєстрового од короля і Речі Посполитої. То й реєстровим чи городовим козакам було тісно. Багато з них до підданства старостам і державцям приневолено; которі ж остались реєстровими козаками, тії робили в своєї старшини всяку роботу по дворах."
Січ, козаки й з'явилися як протест проти одержавлення України, як хранителі тих древніх, давніх і часом їм самим незрозумілих звичаїв і традицій:
"Тим часом музики, галас і тупотня підходили все ближче. Люде один одного пхає та біжать дивитись на січових гуляк. Тільки й чути: "Запорожці, запорожці з світом прощаються!"
Що ж то було за прощапнє з світом? Була то в запорожців гульня, на диво всьому мирові. Як доживе було которий запорожець до великої старості, що воювати більш не здужає, то наб'є черес дукатами, да забере з собою приятелів душ тридцять або й сорок, да й їде з ними в Київ бенкетовати. Дома, у Січі, ходять у семряжках да в кажанках, а їдять мало не саму соломаху, а тут жупани на їх будуть лудани, штани із дорогої саєти, горілка, меди, пива так за їми в куфах і їздять,— хто стрінеться, усякого частують. Тут і бандури, тут і гуслі, тут і співи, й скоки, і всякі викрутаси. Отеє одкуплять було бочки з дьогтем да й розіллють по базару; одкуплять, скілько буде горшків на торгу, да й порозбивають па череп'є; одкуплять, скілько буде маж із рибою, да й порозкидають по всьому місту: "їжте, люде добрії!"
А погулявши неділь ізо дві да начудовавши увесь Київ, ідуть було вже з музиками до Межигорського Спаса. Хто ж іде, а хто з прощальником танцює до самого монастиря. Сивий сивий, як голуб, у дорогих кармазинах, вискакує, попереду йдучи, запорожець; а за ним везуть боклаги з напитками і всякі ласощі. Пий і їж до своєї слюбості, хто хочеш.
А вже як прийдуть до самого монастиря, то й стукає запорожець у ворота.
— Хто такий?
— Запорожець!
— Чесо ради?
— Спасатися!
Одчиняться ворота, він увійде туди, а все товариство і вся суєта мирськая, з музиками, і скоками, і солодкими медами, останеться за ворітьми. А він, скоро ввійшов, зараз черес із себе і оддає на церкву, жупани кармазинові з себе, а надіне волосяну сорочку да й почав спасатись.
Так-то розказують старі люде про тих прощальників.
От же й тепер... висипали вони з улиці, як із рукава, танцюючи. Чуприн-дирі такі, що любо глянути. Ідучи мимо церкви, покладали хрести, били поклони, да знов, схопившись, навприсядки, да через голову, да колесом! А бурсаки, повибігавши за ограду, дивляться на них да й плачуть.
— Не плачте, дурні! — кажуть їм запорожці.— Дніпро тече просто до Січі...
Дома в себе вони, кажу, ходять було у дьогтяних сорочках да в дірявих кожухах-кажанках, а тут повбирались у такі жупани, що хоть би й гетьманові,— і все, щоб тілько показати перед миром, що запорожцю тії сукна й блапатаси все одно, що й семряга. Зараз, чи калюжу вбачить де на дорозі, так у калюжу й лізе в кармазинах; чи ширітвас дьогтю зуздрить, так і вскочить туди з сап'янцями. Химерний дуже був народ!..
Не раз доводилось мені самому слухати, як інший дід, споминаючи їх пакості, зачне було їх коренити, а далі як заговориться, як забалакається про їх звичаї да ходи, то й сам не знає, чого йому й жаль стане сіромах, і зачне сива голова гуторити про них, як про своїх родичів. Чим же то, чим тії запорожці так припадали до душі всякому? Може, тим, що вони безпечне, да разом якось і смутно дивились на божий мир. Гуляли вони і гульнею доводили, що все на світі суєта одна. Не треба було їм ні жінки, ні дітей, а гроші розсипали, як полову. Може, тим, що Запорожжє іспоконвіку було серцем українським, що на Запорожжі воля ніколи не вмирала, давні звичаї ніколи не забувались, козацькі предковічні пісні до посліду дней не замовкали, і було те Запорожжє, як у горні іскра: який хоч, такий і розідми з неї вогонь. Тим-то, мабуть, воно й славне поміж панами й мужиками, тим воно й припадало так до душі всякому!"
Це теж текст із "Чорної ради" - з народних переказів...
А якщо ми справді, не надаємося до держави, до насильства над собою?
А якщо у наших генах збережено інший, природній устрій суспільства й економіки? Не випадково витоки європейської демократії з України, а вчення фізіократів розвинули саме українські вчені...
Чим більше занурююся у цю тему, тим більше переконуюся - лежить на нашім народі і "хрест" і "місія". І мабуть неспроста були послані Миколі Руденкові слова - "земна цивілізація підходить до свого завершального екзамену, а його підсумки значною мірою залежатимуть від того, як цей екзамен складе Україна"...