◈ПІДПЕРЕЗАНУ ЛЮДИНУ І БІС БОЇТЬСЯ! СИЛА ОБЕРЕЖНОГО ПОЯСУ◈

Пояс був невід'ємною частиною слов'янської одягу: повсякденного, святкового, ритуального. Найрізноманітніші візерункові пояси носили в будні та святкові дні, дорослі і діти, чоловіки і жінки. Жінки носили пояс на талії поверх фартуха, або під грудьми. Чоловіки - високо під грудьми, на животі або нижче живота, обкручуючи його навколо стану не менше двох разів. Святкову сорочку підперізували різнобарвним, з родовою, обереговою символікою. Пояс в традиційному одязі пояснюється не тільки функціональною необхідністю, а й наділяється глибоким символічним змістом. Пов'язування пояса означає готовність до діянь і здатність ці діяння здійснити. Носіння пояса також пов'язувалося з моральним виглядом людини. Відсутність пояса вбачалося як порушення загально прийнятих норм поведінки. Донині негативне значення мають слова «розперезатися, (рус.) "поясничать" тощо». Пояс як частина одягу людини приймаюча форму кола повсюдно вживався в якості оберега. Вважалося , що підперезану людину «біс боїться», зняття пояса означало прилучення до потойбічного світу, до нечистої сили і т.д. Тому пояс знімали при пошуку квітки папороті в ніч святкування дня Купала при пошуках скарбу.

За допомогою пояса встановлюється зв'язок між своїм і чужим простором, старим і новим будинком. Так у Білорусів при переході в новий будинок господар перетягує всі членів сім'ї за пояс. Коли дівиця була готова вийти заміж за молодця якого їй сватали, вона дарувала йому поясок. Магічні властивості пояса, скріпляють союз молодих, тому він використовувався у весільному обряді: поясом обв'язували нареченого і наречену, тим самим поєднуючи їх в одне ціле. Пояси дарувалися музикантам на весіллі, родичам нареченого і гостям. Входячи після весілля в хату жениха наречена кидала поясок на піч ( показуючи домовому, що вона нова господиня). Поясом пов'язували перший сніп врожаю. При першому вигоні худоби в поле у східних слов'ян було прийнято розстеляти у воротах пояс, частіше червоний. Його також прив'язували до рогів корови, клали до пастухів в сумки. Долаючи першу борозну - вели коня за пояс. У слов'янській традиції пояс це джерело життєвої сили. Він володіє оздоровлюючим і запліднюючими властивостями. Якщо поясом із зображенням «зайчика» оперезати свою дружину під час вагітності то вона буде народжувати тільки хлопчиків, продовжувачів роду. Пояс з родовою обереговою символікою є своєрідним фільтром, який захищає людину від негативних впливів: вроків, пристріту, поганих побажань і т.д. Оберегові властивості пояса знахарі при необхідності могли посилити певними замовляннями. Для виготовлення поясів використовувалися різні способи і техніки.

Від найдавніших часів у багатьох народів пояс, підперізування мали сакральне значення, пов'язане з ідеєю досконалості, безкінечності й водночас цілісності. Тобто магічні властивості, якими володіло коло, мав і пояс. Пояс відзначає середину або центр всесвіту, уподібнюється до пуповини як життєвого потенціалу, й це окреслює його сутність як могутнього оберега. У замовляннях за допомогою космічного підперізування, обгородження («місяцем підпережуся, зорями обгорожуся») люди набувають надприродної сили, щоб впливати на хвороби й недобре начальство. У символіці великодньої писанки, яку невипадково дарують старцям або літнім людям, серединна смуга - пояс - означає небесний міст, який з'єднує цей і той світи і який незабаром належить пройти людям названого статусу. У народів Південного Сибіру пояс відрізняв людей від небожителів і мешканців підземного царства згідно із тричастинною будовою Всесвіту: пояс, по¬в'язаний на талії, засвідчував земне походження людини; Боги (небожителі) носили його під пахвами, а представники нижнього, підземного світу - на стегнах. Археологи знаходять фалічні статуетки із зображенням нагих чоловіків, проте взутих, підперезаних і в шапці, що свідчить про особливе значення, що надавалось у давнину певним частинам людського тіла й, відповідно, аксесуарам одягу, які мали їх оберігати (для цього служать також вишивки на рукавах, комірі, подолі; намисто, перстень та інші обереги). Щодо самого пояса, то в давнину всі його носили постійно - з дитинства до смерті. Звичай цей пояснювався вірою в магічну роль перепони (для нечистої сили) у формі кола й, на думку науковців, міг бути пов'язаний з іншим звичаєм, а саме ритуальним використанням зміїв. Принаймні, ще в XVII ст. у пояс шамана деякі народи зашивали справжню змію. У багатьох повір'ях зв'язок пояса і змії простежується до сьогодні. Так, у Хорватії вірять: якщо кинути у клубок сплетених зміїв свій пояс і біг¬ти проти сонця, щоб змії не наздогнали, то на тому місці можна знайти корінь «розрив-трави» (як відомо, «розрив- трава» має особливі магічні властивості). Щоб не болів поперек, на¬весні шукають ящірку, розстеляють на землі пояс, намагаючись «перегнати» її через нього. Тоді вдягають пояс на себе. У Боснії парубок, щоб бути розумним і досягти успіхів у всіляких справах, знаходить навесні саламандру і протягує її тричі донизу під своїм поясом (вважається, що саламандра володіє таємницями мистецтва й ремесел). Як важливий атрибут одягу, пояс відігравав особливу роль у родинних переходових обрядах. Найвідповідальнішим моментом у житті людини був, звичайно, її перший обряд посвячення - хрестини, в якому відбувалися всі необхідні дії для того, щоб ввести дитину в суспільство, убезпечити від вражої сили. Проте, буває, вже під час пологів досвідчена баба-бранка бачить, що дитина може передчасно померти. Тоді вона сама охрещує дитину: дає їй ім'я, надягає сорочку й підперезує. Усе це робиться для того, щоб із дитини не стало потерчати - нечистої сили. Надягання пояска на померлу дитину, обов'язкове у поховальному обряді, має захисну функцію, хоча самі виконавці обряду не завжди розуміють його призначення. П.Куліш переповідає свою розмову з селянином, який пояснює цей звичай таким чином: «Непідперезаного не треба ховати, бо на тім світі хтось дасть йому яблучко червоне граться, а воно має у пазуху сховати, а яблучко додолу.., а як випаде з пазушки…». Пояс відрізняє дитину, поховану за всіма правилами християнського обряду, від «нечистих» мерців - потерчат і русалок. На противагу таким застережним заходам як заплітання, підперізування, зав'язування, символіка розпущеного волосся, одягу, широких рукавів, босоногість (усе це асоціюється з наготою) є хтонічною ознакою і практикується в потребі виходу на «той світ» - у магічних танцях, ворожіннях, заклинаннях, деяких обрядах - викликання дощу, вигнання хмар, епідемій тощо. Русалки в Україні уявляються дівчатками з русявим кучерявим волоссям у білій сорочці (іноді червоній) без пояса. Зовнішній вигляд лихоманки нагадує русалку: з розплетеним непокритим волоссям, без пояса, одягнена у все біле, як одягають мерців. Ворожіння вважалося справою грішною, нечистою й небезпечною. Щоб вийти на зв'язок із нечистою силою, виносили ікони, розплітали коси, розв'язували вузли, знімали з себе хрест і пояс. Розповідають, що відьма, для того, щоб перетворити весь весільний поїзд на вовків, скрутила свій пояс і поклала його під поріг хати, де відбувалося весілля. В іншому оповіданні яритник (чаклун), якого не покликали на весілля, поробив так, що молоді й усі гості розбіглися вовками - вовкулаками поробились. «А був у їхній слободі охотник такий, що ловив звіра у полі… На другий день чуть світ приходить до того охотника старий дід - знахур, і сказав йому: „Гляди, як підеш до ями і як попадуться вовки, так не бий ізразу, а додивляйся, як є на якому поясок, так розв'яжи його, бо то не вовки, а люди“. Охотник пішов до ями, а в ній попалось аж дев'ять вовків; став придивлятися, аж вони усі в поясках. Порозв'язував пояски - всі стали людьми. Це була та сама свадьба: молодий, молода і вся челядь». У багатьох регіонах України поширене повір'я про чарівні властивості золотих ріжок, які мають деякі гадюки (їхні цариці). Гадюк із золотими рогами нібито можна побачити тоді, коли вони лізуть у вирій. Отож дехто навмисне йде в цей час рано-вранці до лісу, аби роздобути собі гадючі золоті роги, бо в того, хто ними заволодіє, вестимуться гроші, і взагалі він буде щасливим. А добути їх можна так. Кладуть червоний суконний пояс упоперек того напрямку, в якому лізе гадина (бо вона ніколи не звертає вбік і не повертається назад). Долізе вона до пояса й почне пищати: їй не хочеться скидати роги, а дітися ніде. І доти пищить усе й пищить, доки, врешті, не покладе їх на пояс. Пояс - магічний «інструмент» багатьох обрядів, коли треба за нього щось «притягнути» або, навпаки, - від чогось оборонитись, відштовхнутись. Щоб посадити рій бджіл, через них перекидають знятий із себе пояс. Під час грому - щоб не вбив - затикають собі за пояс гілку ліщини. Від епідемій із сувою полотна робили коло навкруг усього села, й це був той магічний пояс, який мав захистити його мешканців. Під час обряду «гоніння шуляка» жінки ломили й затикали за пояс зелені гілки. Бігаючи по галявині в лі¬сі, вони виспівували: «Ой, лісочку, ой, гайочку, не плодь яструбочка!» Однією з весняних розваг дітей було зламати ключ диких гусей. Для цього, гадали, достатньо перерахувати їх у ключі або ж перекрити їм дорогу червоним поясом, гукаючи: «Гуси, гуси, коле¬сом! Червоним поясом!». Щоб вони знову зібралися докупи, кричали: «Ключом, дикі гуси, ключом!». У фольклорних творах виявляється й та ідея стосовно значущості пояса, яка прозвучала у відомій казці про пояс цариці амазонок Іпполіти: він перемагав у всякому бою, але був безсилий проти чарів кохання. Пояс мав символічно оберігати передусім живіт і дітородну систему (щоправда, в гуцулів твердий шкіряний пояс захищав людину й фізично - від виробничих травм і бойових поранень). Колись був звичай повивати новонароджену дитину в широкий мате¬ринський пояс. Зосереджується увага на особливій функції пояса і в українських казках. В одній із них стара дає дівчині тонкий поясок і повчає її: «Запережись і будь смирною перед Ольден-квітом. Коли скаже, аби ти стала його жінкою, засунь ліву руку під поясок і дай свою згоду.., запам'ятай добре: роби все, тримаючи ліву руку під пояском. Він має чарівну силу». У деяких обрядах пояс надягають не лише на людей, а й на дерева. Відомо, що навесні, вперше почувши кування зозулі, питають у неї, скільки років залишилось жити. Для того, щоб зозуля довше кувала й не полетіла з гілки, до неї тихенько підкрадаються й поясом перев'язують дерево, на якому вона сидить. На Новий рік батьки підперізують дітей, які ходять від хати до хати посівати збіжжям. Підперізують перевеслами з соломи й дерева у садку. Це має сприяти родючості, багатству, врожаям.

Пояс у чоловічому строї відігравав важливішу роль ніж у жіночому. Щодо доісторичних часів існує мало відомостей про цю частину одягу, але відомо, що пояс належав до строю вищого стану суспільства, а також до строю військового стану, які носили металеві пояси, а просте населенння тоді задовольнялося шкіряними поясами. За княжих часів почали ймовірно носити пояси бавовняні, а в козацьку добу були поширені коштовні литі паси - переткані золотом та сріблом, такі пояси постачалися з Персії та Туреччини. А також н-д в Слуцьку виготовляли такі перські пояси. В 19 ст. серед козаків були поширені каламайкові пояси, з тканини каламайки, яка виготовлялася спеціально для цих поясів. Українське вбрання підперезували завжди поясом. В 19 ст. такий пояс був переважно з шерсті. Пояс був найчастіше червоного, зеленого, синього, білого (рушник), чорного кольорів. Такі пояси могли бути і в смуги, найчастіше носили пояси червоної та зеленої барви. Найкращими поясами були червені, волоські, які мали повздовжні смуги різної ширини. Найчастіше такі пояси носили в Київській та Полтавській губерніях. На Волині пояси вязали з білої шерсті, а тоді окрашували їх в чевоний колір. Такі пояси мали на кінцях великі китиці. Чорні пояси носили старі чоловіки. Зелені пояси ніколи не були полосаті, їх носили переважно заможні та поважні господарі. Найбільше такі пояси носили в Золотоноському, Чигиринському, Черкаському повітах. На Поліссі носили білі пояси з полотна, перетканого на кінцях синьою та червоною заполочю. В деяких місцевостях замість таких поясів носили крайки або череси.

Черес

Черес (пояс) - чоловічий шкіряний пояс. Поширений у гірських районах Карпат. Має різні розміри - від одної до шести пряжок. Оздоблюється ланцюжками з міді чи іншого металу, ґудзиками тощо. З правого боку міститься гаманець для грошей, приладдя для паління. До череса підвішується ніж та металевий топірець. Існували також і чумацькі череси. Тобто пояси виготовлені з замшової шкіри в вигляді торбинки, які защіпалися на пряжку та ремінець. Череси кін. 19 ст. виготовлялися з юхтової шкіри, шириною до 20-30 см з кількома кишенями та 3-12 пряжок та ремінців. Такі пояси носило все населення Карпат та Підкарпаття, а особливо бойки та гуцули.

Крайка

Крайка (оправка, попружка) - досить вузький пояс, за допомогою якого утримувався стегновий незшитий, а пізніше зшитий одяг. Ширина її дорівнювала 3-15 см, довжина - до 3 м. Крайки в'язали з шерсті та ниток, нитки йшли по довжині, а шерсть по ширині крайки. Крайки були неширокими, найширші крайки були в Хотинському повіті. Крайки носили також діти від 3 до 7 років.

Реміник

Реміник робили зі шкіри, яку вживали також на підошви, його перегинали пополовині та зшивали дратвою. З однієї сторони пришивали 4-5 пряжки, а з ін. таку саму кількість ремінчиків з дирками. Зверху в такому поясі залишали на довжину руки незшиту дирку, в яку пізніше ховали гроші, і яка стягувались окремо тонким ремінчиком. Зверху реміник прикрашався нашитим орнаментом. Подібно до реміника виготовляли також і черес, але черес був значно ширший за реміник.

Ці вироби здавна слугували обов'язковими елементами і водночас прикрасами одягу. В XIII–XV ст. дорогоцінні пояси були важливою соціальною ознакою, символом феодальної гідності можновладців. Золоті та золочені, прикрашені перлами, сердоліком пояси передавали у спадок як особливо цінну частку майна. У XVI–XVII ст. зміни в костюмі знаті зменшили соціальну функцію поясів, однак їхня декоративна роль зберігалася. У XVIII ст. серед багатих верств українського населення, в тому числі серед козацької старшини, набули поширення пояси з дорогих тканин. Шовкові, заткані золотом і сріблом пояси привозили в Україну з Китаю, Туреччини та Персії. Особливо цінувалися перські пояси з тонкого кашеміру, з однобічним орнаментом, вишуканих кольорів і малюнків. У середині XVIII ст. на території Білорусі, у м. Слуцьку, була заснована одна з найбільших мануфактур із виробництва поясів. Попит на слуцькі золото¬ткані пояси був великим по всій імперії. Характерною особливістю слуцьких поясів була двобічність: кожен із боків мав свій колір і візерунок. Багаті шовкові з рослинним малюнком слуцькі пояси були прикрасою святкового одягу запо-різьких козаків. Наприкінці XVIII ст. слуцька мануфактура поступово почала занепадати через відсутність сировини, яку необхідно було довозити з-за кордону. Проте традиція носіння широких тканих поясів, у колориті й малюнку яких відчутні східні мотиви, зберігалася в Україні до кінця XIX ст. У народному костюмі кінця XIX - початку XX ст. пояси виконували різноманітні функції. За їхньою допомогою закріплювався поясний та охоплювався розпашний верхній одяг; вони захищали та стягували м'язи живота під час тяжкої фізичної праці; на них тримали різні предмети повсякденного вжитку; нарешті, вони були своєрідними талісманами та прикрасами. Як витвори народного мистецтва, пояси часто були художньо неповторними. У слов'янських народів здавна існувала традиція зображати на поясі знаки-обереги, символи, емблеми, а в XIX ст. в орнаментацію пояса іноді вписували ініціали або ім'я власника, дату та місце його народження, а також ім'я коханого чи коханої. Пояси пов'язані і зі сферами народної етики та обрядовості. За зви¬чаєм, показатися на людях без пояса означало скомпрометувати себе. Білий пояс-рушник був обов'язковим для нареченої під час весільного обряду. На Поліссі жінка дарувала чоловікові червоний пояс, який мав оберігати його від нещастя. На Полтавщині молода підперізувала свого обранця вишитим поясом, котрий, за народними повір'ями, збільшував чоловічу силу.