[показать]
В мережі знову ожила тема:
"Що робити з Донбасом"?
Висновок очевидний: люди (більшість мешканців Донбасу) нас не люблять і жити з нами разом не хочуть. То навіщо мучитися самим і мучити їх? Нехай валять собі під три чорти, хай їм грець, а ми спокійно почимчикуємо у своє гарне європейське майбутнє...
Ну, правда ж? І те, що навіть на щойно звільнених територіях стабільно більшість голосів отримує партія регіонів та її «клони». І те, що в разі повернення Донбасу і Криму, у ВР нас знову привітають численною фракцією регіоналів і немаленькою - комуняк...
Правда ж?
Нащо нам цей цирк, знову? Так?
Так - та не так.
Не дає мені спокою одне питання. Фактично нам пропонується відторгнути частину нашої країни, правильно?
А що відторгати доведеться невдовзі? Вся світова історія про це свідчить.
Скажете, українське суспільство, що залишилося в більшості, консолідоване і монолітне?
А справді?
От приведу вам кілька прикладів розломів, які уже випещуються в Україні.
Перший - розкол за мовною ознакою. У нас зараз в АТО сформувалася ситуація класичного білінгвізму: російськомовних та україномовних щось так приблизно 50 на 50, але російська - мова командирів та ефіру.
Уважно придивіться до френд-стрічки, то тут то там нам уже закидають тези, мовляв "російськомовний солдат - не патріот", "вони вчили українську в школі, що заважає їм нею заговорити?", "це змова - російськомовні отримали зброю та бойовий досвід і після війни збудують в Україні Малоросію, за що воюємо?"
Сміх сміхом!
На російськомовних ветеранів (які за нашу країну ризикували життям та вже втратили частку здоров'я) наїжджають україномовні тилові стратеги, які всю війну з дивану не злізли.
Межа ідіотизму.
Я згоден, такий стан речей неприпустимий, що-що, аарміямусить бути українізована і стати одним з інструментів українізації.
Але чи вчасно робити це прямо під час війни?
Нам проблем бракує?
До п'ятисотих - відмовників, дезертирів, алкоголіків, генералів-небонапартів та сержантів-крадіїв, нам треба ще 200-х через те, що в гарячці бою хтось неправильно зрозумів наказ?
Хто був на війні - гарно знає як це буває, тилових стратегів прохання в істерики не впадати.
Ще один розлом - на громадян лояльних до ЛГБТ та "ЛГБТ-ненависників". Поки що розлом - дивовижна картинка для західних ЗМІ, але за правильної подачі його можна вивести на нечуваний нині рівень.
Справа техніки.
Ще розлом - ставлення до чинної влади.
Давно помічаю, що градус ненависті у противників правлячої команди доходить вже до рівня істеричної агресивності: будь яка дискусія стабільно переходить на рівень матюків, стиснутих кулаків, лютих вовчих поглядів та ледь не до мордобою.
Має місце?
Дурнички скажете? Так це доти, доки ці теми не взяті на озброєння політиками.
В нашому люмпенсько-патерналістському суспільстві найкраща політтехнологія - пошук внутрішніх ворогів.
Так було і, на жаль, так лишається.
У нас нікого розколювати?
Ой, неправда.
Лише кілька років тому група інтелектуалів штибу Винничука, Любки та Андруховича всерйоз просторікували про відділення західної України від всієї іншої.
Зараз тема загасла, але дайте привід - роздмухають знову, Москва на такі проекти бабло підкидатиме залюбки.
Кортить?
Що тоді робитимемо, теж відторгатимемо, чи може якось, долаючи огиду та роздратованість...
До чого я це пишу?
До того. Я й сам не маю хорошого вирішення питання по окупованому Донбасу. Я знаю тамтешні настрої і мені до сказу не хочеться, аби мої діти жили з цими...
Але водночас окупований Донбас - батьківщина багатьох моїх друзів і сослуживців, які зараз за цю землю воюють і які забиратися звідти та чогось відторгати не хочуть.
Відторгнути і вивезти всіх своїх? Тобто, просто покинути тих, хто виїздити не схоче?
Так?
Чи знову тягар на шию і вся та сама казка, зразка 2005-го року, наново?
А чи існують технології асиміляції ворожого до тебе населення?
Так, існують.
Час реалізації, мінімум - три покоління пекельно важкої комплексної роботи. Готові ми звалити на себе цей тягар? Чи варте пиво жита?Не знаю.
Скажу так. Нам доведеться зайти на окупований Донбас - хоча б для розгрому бандформувань та відновлення безпеки тої частини людей, які вважають себе нашими громадянами.
Це наш обов'язок як держави, зрештою.
Коли це станеться, ми матимемо час, аби вирішувати питання політичні в тому чи в іншому форматі, гіпотетично, аж до позбавлення громадянства зрадників та терористів та референдуму про подальший статус нині окупованих територій.
Але станеться це не завтра і не післязавтра.
Тож поки прихід наш на окупований Донбас не став близькою перспективою, я вважаю недоречним говорити на тему «як жити з Донбасом далі».
Займатися треба тим, що болить тут і зараз.
А щодо іншого - Донбас українська територія. І крапка.
