Многії літа, Святійший Владико!

Філаре́т (в миру: Михайло Антонович Денисенко; нар. 23 січня 1929, с. Благодатне, Амвросіївський район, Сталінська округа, Українська РСР, СРСР) — український православний церковний діяч, архієрей. Третій предстоятель Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП), Патріарх Київський і всієї Руси-України (з 1995)[1].,

[показать]

Народився у Благодатному, Донецька область, УРСР. Випускник Московської духовної семінарії Російської православної церкви. 1950 року прийняв монашество. Єпископ Лузький (1962), Віденський і Австрійський (1962–1964), Дмитрівський (1964–1966); митрополит Київський і Галицький, екзарх України Російської православної церкви (1966–1990). Після смерті московського патріарха Пимена в 1990 році став місцеблюстителем московського патріаршого престолу. Був одним із кандидатів на нового патріарха, але вибори програв. Ініціював створення Української православної церкви в складі Московського патріархату (УПЦ (МП)), став її першим митрополитом (1990–1992). Внаслідок здобуття Україною незалежності 1991 року виступив поборником української церковної самостійності. 1992 року створив незалежну від Москви Українську православну церкву Київського патріархату, за що російські ієрархи відлучили його від Церкви й піддали анафемі(1997)[2]. Працював заступником київського патріарха (1992–1995). Після смерті предстоятеля Володимира очолив Київський патріархат. Виступає за міжцерковний діалог в Україні з метою створення єдиної української помісної православної церкви [показать]

Життєпис[ред. • ред. код]

Батьки патріарха Філарета, 1920-ті рр.

Майбутній Патріарх Філарет, 1946

Майбутній Патріарх Філарет, студент Одеської духовної академії, 1947

Народився Михайло в 1929 році в селі Благодатному на Донбасі, у родині робітника Антона Денисенка і його дружини Меланії. Дід майбутнього патріарха загинув від Голодомору. Батько Антон Денисенко загинув під час Другої світової Війни. Смерть батька дуже вплинула на світогляд Михайла і його вибір стати священиком.

У 1946 році після закінчення середньої школи вступив до 3-го класу Одеської духовної семінарії, закінчив її з відзнакою — і у тому ж році вступив до Московської духовної академії. Навчаючись на II курсі (1 січня 1950 р.), прийняв чернечий постриг з ім'ям Філарета.

15 січня 1950 року Святійшим Патріархом Алексієм був рукопокладений в сан ієродиякона, а в 1951 році 18 червня (у день Св. Тройці), — у сан ієромонаха. У 1952 році закінчив курс Московської Духовної Академії з вченим ступенем кандидата богослів'я і був призначений викладачем Священного Письма (Новий Завіт) в Московській духовній семінарії. Одночасно виконував обов'язки благочинного Троїце-Сергієвої Лаври. З 1953 року викладав у Московській Духовній Академії.

У 1953-54 навчальному році Вчена Рада Московської духовної академії присвоїла звання доцента. У тому ж 1953 році був призначений на посаду старшого помічника академії. У 1956році призначений інспектором Саратовської Духовної Семінарії із зведенням у сан ігумена. У 1957 році переведений на посаду інспектора Київської Духовної Семінарії, а 12 липня 1958року зведений у сан архімандрита і призначений ректором Київської духовної семінарії.

У 1960 році призначений керуючим справами Українського Екзархату і настоятелем Володимирського кафедрального собору м. Києва, а з червня 1961 року по січень 1962 року був настоятелем подвір'я Російської Православної Церкви при Александрійському Патріархаті у місті Александрії (ОАР).

12 січня 1962 року ухваленням Святійшого Патріарха Алексія і Священного Синоду був обраний єпископом Лузьким, вікарієм Ленінградської єпархії, з дорученням керувати Ризькою єпархією. 4 лютого 1962 року відбулася хіротонія на єпископа в м. Ленінграді, у якій взяли участь митрополит Пимен (Ізвеков), архієпископ Никодим (Ротов), єпископ Кипріан (Зернов), єпископ Михаїл (Воскресенський), єпископ Михаїл (Чуб) і єпископ Никодим (Руснак).

3 червня 1962 року по жовтень 1962 року виконував обов'язки Екзарха Середньої Європи. Після утворення на території Австрії єпархії Російської Православної Церкви у жовтні 1962 року призначений єпископом Віденським і Австрійським. 12 грудня 1964 року призначений єпископом Дмитровським, вікарієм Московської єпархії, ректором Московської духовної академії і семінарії. 14 травня 1966 року возведений у сан архієпископа і призначений постійним членом Священного Синоду, Екзархом України, архієпископом Київським і Галицьким. 25 лютого 1968 року Святійшим Патріархом Алексієм возведений у сан митрополита.

У 1971 році Святійшим Патріархом Пименом удостоєний права носіння двох панагій.

монах Філарет читає богослужбову літературу.

За церковні заслуги нагороджений орденами Російської Православної Церкви, Александрійського, Антіохійського, Ієрусалимського, Болгарського та Грузинського, Польського, Чехословацького Патріархатів та Церков.

22 січня 1979 року Указом Президії Верховної Ради СРСР за патріотичну діяльність на захист миру нагороджений орденом «Дружби народів».

Митрополит Філарет брав участь в конференції ЮНЕСКО, присвяченій святкуванню 1000-ліття Хрещення Русі. Через хворобу Патріарха Пимена, всю роботу з підготовки та проведення святкування 1000-ліття хрещення Руси-України вів митрополит Філарет.

Створення УПЦ[ред. • ред. код]

Перше облачення Святійшого Патріарха Філарета

Ієродиякон Філарет. Тройце-Сергієва лавра. 1950 р.

Після смерті Патріарха Пимена 3 травня 1990 року Священним Синодом таємним голосуванням був -обраний Місцеблюстителем Московського Патріаршого Престолу. 5 червня 1990 року Архієрейським Собором Російської Православної Церкви таємним голосуванням був обраний Місцеблюстителем на Московський Патріарший Престол. Був головою Помісного собору РПЦ 7-8 червня 1990 року. Єпископат Української Православної Церкви, за ініціативою митрополита Філарета, прийняв звернення до Патріарха Московського і всієї Русі Алексія II і архієреїв Російської Православної Церкви про надання Українській Православній Церкві самостійності і незалежності в управлінні.

25-27 жовтня 1990 року Архієрейський Собор РПЦ надав УПЦ самостійність і незалежність в управлінні, а митрополит Філарет, як одноголосно обраний українським єпископатом став Предстоятелем Української Православної Церкви з титулом «Митрополит Київський і усієї України». 26 жовтня 1990 року, у Софійському соборі після Божественної літургії Патріарх Алексій II оголосив рішення архієрейського собору РПЦ і вручив митрополиту Філарету Патріаршу Грамоту на право бути Предстоятелем Української Православної Церкви.

Українська Православна Церква — Київський Патріархат[ред. • ред. код]

Після прийняття рішення Верховною Радою України 24 серпня 1991 року Акту про проголошення України незалежною державою, митрополит Філарет 1-3 листопада 1991 року скликав Помісний Собор УПЦ, який одноголосно прийняв рішення про повну канонічну незалежність, тобто автокефалію Української Православної Церкви. Собор звернувся до патріарха Алексія II і єпископату РПЦ з цим рішенням, але Архієрейський Собор РПЦ 1-2 квітня 1992 року прийняв рішення розглянути питання створення автокефальної української православної церкви на наступному помісному соборі РПЦ. Також, архієрейський собор прийняв до відома заяву митрополита Філарета про те, що він заради церкового миру, подасть прохання про відхід з київської митрополичої кафедри на найближчому Архієрейському соборі УПЦ. Проте після повернення до Києва митрополит відкинув свою обіцянку. публічно заявивши, що ці слова з нього були взяті під тиском.

На архієрейському соборі РПЦ 11-го червня 1992-го року, за порушення клятви перед Хрестом та Євангелієм та за інші самочинні дії, митрополит Філарет був позбавлений всіх ступенів священства.

Церемонія закладення наріжного камню на місці відбудови. У центрі (з права на ліво): мер Києва (1999–2006) Олександр Омельченко, Патріарх Філарет, архітектор Янош Віг, о. Сергій Ткачук

Філарет не визнав за собою вини і не підкорився рішенню Собора, вважаючи його неканонічним і незаконним.

25 червня 1992 року відбувся Всеукраїнський Православний Собор, на якому відбулося об'єднання незначної частини контрольованих Філаретом громад Української Православної Церкви і Української Автокефальної Православної Церкви в "Українську Православну Церкву — Київський Патріархат". Собор визнав незаконним рішення Архієрейського собору РПЦ — і Митрополита Філарета обрано Заступником Патріарха Київського і всієї Руси-України.

Митрополит Філарет попри всі нападки та інтриги продовжує боротися за створення в Україні "Помісної Православної Церкви Київського Патріархату".

Церковна і громадська діяльність митрополита Філарета відзначена багатьма високими нагородами Російської Православної та інших Церков, а також орденами Трудового Червоного Прапора та Дружби народів.

День інтронізації — 22 жовтня 1995 р. На Всеукраїнському Помісному Соборі митрополита Філарета обрано Патріархом Київським і всієї Руси-України. З того часу плідно працює над розбудовою Помісної Православної Церкви в Україні, роблячи чимало і для об'єднання православних віруючих України в лоні Української Православної Церкви Київського Патріархату.

У 1997 році за поданням єпископату УПЦ (МП) Архієрейський Собор РПЦ видав «Акт про відлучення від Церкви монаха Філарета (Денисенка)»^[3] (сану митрополита його було позбавлено на Соборі УПЦ (МП) в 1992^[3]), мотивуючи це «продовженням розкольницької діяльності». На Апеляцію митрополита Філарета Вселенський Патріархатта інші Помісні Православні Церкви не дали ні ствердної ні заперечної відповіді^[4][5], проте не спілкуються з УПЦ (КП) євхаристично.

Переклад Біблії[ред. • ред. код]

Новий переклад Біблії українською мовою, що з'явився 2004 року, було виконано у два етапи. Перший — переклад Нового Заповіту та деяких уривків Старого Заповіту(тих, що їх використовували в богослужіннях — Книгу Псалмів тощо), який здійснила на поч. 1970-их богословська комісія під керівництвом тоді ще митрополита Філарета; цей переклад вперше було видано до 1000-ліття хрещення Руси 1988 року, а пізніше перевидано з незначним виправленням; цей текст увійшов до видання 2004 року в незмінному вигляді. Другий етап — переклад решти текстів Старого Заповіту, що почався у травні 2004 й тривав п'ять місяців.

Причиною нового видання була відсутність уніфікованого перекладу — в богослужіннях використовують переклади Пантелеймона Куліша, митрополита Іларіона (Огієнка)та Івана Хоменка. Щоправда, на відміну від цих робіт, переклад^[6] Філарета було виконано не з оригінального тексту (староєврейською та грецькою мовами), а з російськомовного синодального перекладу, здійсненого під егідою митрополита Московського Філарета (Дроздова) 1876 року. Причинами вибору саме цього тексту стало те, що «цей переклад був найбільш повний і досконало звірений зі стародавніми текстами» та «синодальний переклад наближено підтримував літургійне застосування слов'янського тексту у православному богослужінні, а саме цю мету й переслідував Філарет».^[7]

Сучасна діяльність[ред. • ред. код]