Уривок з роману "РОЗРИВ"
Це зараз я можу з гордістю і на весь голос заявити, що особисто знайомий з людьми, які першого грудня першими кинули коктейлі Молотова на Банковій. Страшні радикали від мистецтва Олексій Шемотюк — архітектор-дизайнер і Генадій Титов — скульптор. Саме вони в буквальному сенсі цього слова запалили вогонь подій, які згодом нарекли Революцією Гідності.
Обидва мають вищу освіту, дітей, високооплачувану роботу та можливість подорожувати світом.
І коли питають: що спонукало їх вдягати шоломи, респіратори, готувати запальну суміш і пертися під кулі та світло-шумові гранати "Беркуту", відповідають приблизно наступне: "Можливо, це бажання помститися за побитих студентів.
Можливо, почуття власної гідності, а може то була природна реакція на брехню уряду, коли всі ми відчули себе ошуканими, через непідписання угоди про асоціацію з Євросоюзом. А, можливо, просто заї*а*а окупаційна промосковська зажрана влада".
[показать]
Варіантів відповідей у кожного може бути безліч, бо кожен із тих, хто виходив на Майдан, хто боровся і бився, хто різав бутерброди, хто танцював і співав гімн, або просто перед телевізором співчував йому, кожен мав свою відповідь на питання — чому і для чого він це робив. А от війна була у кожного своя.
— Чого ж ви не кинули коктейлі прямо у силовиків?
— Бо перед нами стояв не "Беркут", а звичайні строковики-вевешники. До того ж ми не ставили собі за мету палити людей. Просто хотіли показати владі готовність до спротиву. Набридло бути мовчазним бидлом!
Пунктом збору нашої мистецької боївки було призначено парк імені Шевченка. Але розуміючи, що в парку буде купа народу, ми домовилися зустрітися навпроти центрального входу університету. Зібралося десятка півтора творчого люду, який з перших днів активно включився у боротьбу і кого зазвичай називали "провокаторами" та "екстремістами".
Вже 22 листопада Сем та Манекен намалювали перші "люті гасла" типу "Овощ созрєл. Пора убірать", "Нація за люстрацію", "Місце упирів у казках, а не у владі" і таке інше. Весь наступний час від другої половини дня аж до глибокої ночі ми стовбичили на Майдані біля пам’ятника засновникам Києва.
Першого грудня Семесюк зробив чорний, цілком анархічний прапор з надписом "Воля або на х*й!" і вийшов з ним на марш мільйонів.
— Тебе поб’ють! — зауважив я.
— Хто?
— Твої улюблені аграрії, яких повно. Оно подивись! — прямо за нашими спинами біля автобусу "Останньої барикади" лаштували колонну прибульці з Коломиї.
— Та пішли вони на х*й! Я у своєму місті й на своїй землі!
Але аграрії виявилися пильними і суворими. Як тільки ми поринули у народну ріку, що стікала бульваром Шевченка до Бесарабки, буряковоморді дядьки з колони Стрий–Жидачів–Червоноград налетіли на художника з криками:
— Знімай цю капость! Знімай, су*а, ми тобі сказали,бо зараз пику натовчемо!
— Якого х*я?! — намагався відбитися від них Сем, але вони, ухопивши його за вудку, намагалися той прапор відібрати.
— В чому справа? — орудуючи ліктями, я почав пробиватися Сему на допомогу.
— Провокатора затримали! — гордо озвалися дядьки. — О, а ми вас впізнали, ви той з телевізора…
— Ніякий він не провокатор.
— А що за прапор незрозумілий?
— Український анархічний прапор.
— А якого х*ра там слово "х*й"?
— Це народний креатив.
— Не треба нам таких прапорів. Ми мирна хода!
— От бачиш, Іване, не треба народу таких прапорів і такого креативу. Давай, згортайся і пішли собі далі тихо! Все, хлопці, інцидент вичерпано! Слава Україні!
— Героям Слава!
Після цієї пригоди ми вирішили вибиратися з натовпу і діставатися Майдану самотужки, бо людська ріка — страшна річ. Тебе несе і несе, і нічого не можна вдіяти. Неприємне відчуття безпорадності мене особисто не надихало. А, не дай боже, паніка? Ні, нам треба жити, щоб побачити кінець російської імперії. А потім можна і на небеса.
Проминувши парк навскоси, ми спустилися на площу Толстого, звідти рушили на Бессарабку, де через верхню дорогу, що вела повз кінотеатр "Дружба", пересікаючи Лютеранську через Заньковецької, вибралися до Жовтневого палацу і зайняли чудову, зручну для будь-яких маневрів позицію на оглядовому майданчику.
Вже близько першої дня, коли на Майдані виступав Любомир Гузар, з боку Банкової почувся потужний вибух.
— Бляха, що це?
До того моменту ми ніколи не чули вибухів світло-шумових гранат.
Відразу по тому на моєму мобільному висвітився телефон Сергія Пояркова, активіста Автомайдану.
— Чувак, ти де?
— Біля Жовтневого!
— Дуй на Банкову, бо тут зараз щось буде. Корчинський пригнав грейдер.
Коли хвилин за десять ми з хлопцями опинилися на Банковій, підійти до лінії зіткнень було вже дуже важко. Фотокореспонденти гронами висли на воротах підворіть, на ліхтарях, намагаючись фільмувати те, що відбувалося на передовій.
З одного боку невпинне і безкрає людське море, а з іншого — грейдер, що насувається у бік міліцейського кордону. Летить перша шмат бруківки, час від часу вибухають поодинокі газові та світло-шумові гранати. Народ у паніці відступає. Газ несе вулицею, в горлі пече вогнем, очі ріже.
— Перцевий газ — авторитетно каже хтось поруч.
Сашко Положинський намагається зупинити грейдер. Кричить:
— Не піддавайтеся на провокації!
Народ розлючений. Ніхто не розуміє, що відбувається.
Раптом біля входу до Спілки письменників з’являється Дмитро Корчинський, спираючись на паличку.
— Пане Дмитре, що з вами?
— Застудив сєдаліщний нерв.
— Що тут коїться?
— Та нічого не коїться, все нормально. Штурмуємо Адміністрацію президента.
— Хто штурмує?
[показать]
Він загадково усміхається і зникає у натовпі. Натомість серед мітингувальників з’являється Порошенко, якого з Майдану делегували залагодити ситуацію. У супроводі охорони пре убік грейдера: "Не піддавайтеся на провокації!" Але народне не слухає. Гамір. Вигуки: "Геть запроданців! Ганьба! Ганьба!" Порошенка стягують з грейдера.
До ВВешників, що формують першу лінію силовиків, раз у раз підбігають хлопці в балаклавах і намагаються вдарити їх дерев’яними кийками чи просто ногами. Кричать "Смерть беркутні!" ВВешники зчепившись руками, тримають лаву. За прозорими забралами шоломів — молоді налякані обличчя. На передову виставили солдатів-строковиків. Беркутня ховається за їхніми спинами.
Суцільне море шоломів розливається біля центрального входу до адміністрації президента. Там же — купа автозаків. Звідти раз у раз на передову вирушають зграйки покидьків у погонах, аби жбурнути у натовп світло-шумову чи газову гранату. Народ їх зустрічає бруківкою. Перекидають через голови строковиків, які волею командирів опинилися на передньому краї.
Це просто верх толерантності й організованості. О, великий український народе! О, велика українська саморганізована анархіє! Навіть в екстремальній ситуації, збуджені, налиті адреналіном вуличні воїни не втрачають холодного розуму і схильності до зважених дій. Ворог — то не просто людина у шоломі та міліцейському бойовому однострої. Ворог — то людина з шевроном "Беркут" на правому рукаві. Це той, хто позавчора вночі бив беззахисних студентів. У народу немає бажання пустити кров аби кому. Їм потрібні конкретні злочинці, що втілюють державний апарат насильства. І ця цілеспрямованість, це адресне бажання помсти, це розуміння ситуації — вражає! Кволі селюки-гречкосії, аморфна, занурена у свої айфони молодь, спита інтелігенція, цинічна буржуазія, розніжені митці, — раптом відчули присмак справжнього бою.
Тоді на Банковій народжувалася нова українська ідентичність, поставав новий герой. На Майдані за нашими спинами стояв мільйон народу і слухав промови вождів. Пасіонарії ж, ті, кого допіру вважали провокаторами і екстремістами, усі були тут. Це вже потім буде війна з Росією та наближення Третьої світової. Але каталізатором усіх тих світових геополітичних зрушень стали події на Банковій, де молода українська нація вперше показала зуби. І тоді ми всі в буквальному сенсі цього слова опинилися всередині підручника історії.
[показать]
Гранати продовжують вибухати, газ несе вулицею. Стіни високих будинків утворюють луну, що в десятки разів підсилює звуковий ефект. Але народ, вже навчився присідати і прикривати обличчя хустками, серветками, шарфами. "Швидко усьому вчиться наш народ!" — з радістю констатую я цей факт, зайнявши вигідну спостережну позицію на парапеті паркану Спілки письменників. "Привіт, друже!" — махаю рукою знайомому фотографу Сашку Заклецькому, що раз у раз підбираючись до передової робить знімки в гущині бою.
Серед натовпу з’являється Кличко. "Не піддавайтеся на провокації!" — гукає у мегафон. Але все дарма. Керманичі не викликають довіри, заважають, дратують. Натовп їх витісняє.
Грейдер зупинено. Людей у спортивних шоломах і шоломах та балаклавах досить багато. У вікнах довколишніх будинків купи фотокореспондентів та телевізійних камер.
[показать]
Беркутня кидає ще пару гранат. Хлопці у балаклавах активізуються і намагаються поцілити у них виламаним з бруківки камінням. На передову висувається отой знаменитий "скорпіон" — хлопець із металевим ланцюгом у руках, який починає гамселити по шоломах ВВешників.
— Провокатори! Провокатори! — чути в натовпі.
— Так їх! Мочи с*к! — під’юджує хлопців народ.
Хлоп! Хлоп! — вибухають гранати. Натовп відступає.
— Присідайте! Присідайте!
Газ стелиться щільною хмарою, але внизу можна дихати.
— Дихайте крізь тканину…, краще змочити. Ось вода…
Хтось випорпує з рюкзаків пляшки з водою, хтось медичні маски, а хтось справжні респіратори. Якийсь молодий хлопець, замотавши обличчя зеленою арафаткою, вихоплює з кишені балончик із білою фарбою, підбігає до першої лінії зіткнення і розпилює фарбу прямо на прозорі забрала бійців. ВВешники збивають його з ніг і намагаються накрити чоботом. Отримавши потужний удар в голову, хлопець відповзає убік і зникає серед ніг протестувальників.
Футбольні фанати запалюють фаєр, кидають у бік ментів. Хтось такий самий фаєр кидає у підворіття, забране металевими ґратами, на яких висять фотокори. Підворіття освітлюється неземним, якимось пекельним полум’ям.
І раптом вогняні спалахи. Один! Другий! Коктейлі Молотова лягають просто під ноги правоохоронців! Натовп видихає: а-а-а! Оплески, крики "Пали гадів!"
Це перші коктейлі, які я бачу у своєму житті. Вони лягають на асфальт довгими помаранчевими пасмами, куряться чорною кіптявою. "Це війна!" — каже хтось поруч.
Ще близько півгодини триває квола позиційна боротьба, а потім силовики наважуються на атаку. Ряди ВВешників розкриваються, випускаючи у натовп осатанілу від запаху крові кримську та донецьку беркутню. Люди падають на асфальт, хапаючись за розбиті голови, притискаючи до тулубів понівечені кінцівки. Когось вже тягнуть до автозаків. Журналістів і фотокорів луплять нарівні з усіма.
Я зістрибую з парапету, якось невдало підвертаю ногу, падаю на асфальт, хапаючись руками за повітря і чиїсь плечі, намагаюся підвестися, але хтось налітає на мене ззаду, перечіпляється і теж летить шкереберть. Я знову намагаюся звестися на ноги, стаю навпочіпки, але на спину навалюється важкий мішок з лівером та кістками і міцно притискає до землі. Кричить у вухо запахом легкого перегару: "Ї*ать-копать, це пи*де*ь! Вставай, вставай!" Щока торкається асфальту. Він здається настільки гарячим, що я, наче обпечений, відсмикую голову і бачу пробігаючі повз зелені кросівки "Нью Беленс", а потім чорні масні солдатські берці.
— Су*а, су*а! — кричить хтось над вухом і мені прямо в обличчя бризкає тепла рідина.
Я рефлекторно протираю очі й долоня робиться червоною від крові. Озираюся. Наді мною, прикриваючись рукою напівсидить товстий чоловік у темно-синій куртці, намагаючись ногами відбитися від здоровезного беркутівця у якихось химерних, натертих до блиску казкових обладунках. Беркутівець гамселить його кийком по голові — все обличчя заюшене кров’ю, яка від ударів бризкає навсібіч.
У ту мить я втрачаю відчуття реальності, дивним чином перетворюючись на в’юнку ящірку, що з шаленою швидкістю перебираючи лапками біжить по асфальту, прослизаючи між ногами втікачів. Якийсь мент намагається дістати її кийком по спині, але ящірка увертається від удару, миттю здіймаючись на задні лапи.
— Стояти, су*а! — беркутівець робить спробу ухопити ящірку за куртку, але в’юнке земноводне пригинається і, полишивши у руках силовика ніби той хвіст зимову шапку, робить футбольний фінт і, шкутильгаючи на одну ногу, чимдуж тікає у бік рятівної Інститутської, роззявивши рота від жаху і тваринного, дикого страху.
— У вас розбита голова! — якась молода дівчина простягає мені пачку вологих серветок, коли із натовпом втікачів ми опиняємося навпроти Жовтневого палацу.
— Дякую! — я беру серветки і помічаю, як трясуться в мене руки. Довго не можу ухопити пластикового язичка, аби відкрити отвір. Серце калатає десь у горлі.
— Давайте я.
Вона швидко відкриває пачку і дає мені серветки, якими я спершу відтираю від крові руки, а потім намагаюся протерти ними ж обличчя.
— Тримайте, свіжі. Або давайте краще я, — вона протирає мені лоба. — А рани не видно.
— То не моя кров!
Близько четвертої Банкову зачищають остаточно.
В цей час на Майдані вже лаштують перші барикади. А ще кажуть, що мітингувальники захопили Київську Мерію та Будинок профспілок. Я продираюся крізь натовп до Бессарабки. Пішки йду на канал, аби провести прямий ефір, що стартує о шостій вечора.
Ввечері усюди транслюють новини: "Сутички на Банковій було спровоковано людьми Медведчука для того, щоб створити телевізійну картинку для московських журналістів. Саме вони били ВВешників, кидали шматки бруківки і коктейлі Молотова, а журналісти заздалегідь зайняли найвигідніші для зйомки місця".
Після ефіру опиняюся в "Бактерії", що вирує і гуде. Майже всі присутні були сьогодні на Банковій. Є побиті, є понівечені, як ото фотограф Заклецький — йому зламали ребра, роз’юшили обличчя та побили фотоапарат. Він зараз у лікарні. Гамір, дим, суперечки.
І тільки тихенько сидять у кутку потягуючи пиво Гєна Титов та Олексій Шемотюк, від яких надто підозріло тхне бензином.
[показать]