У 1944 р. на західноукраїнських землях знову розпочалася «радянізація», що супроводжувалась масовими репресіями проти «ворогів народу». Складовою репресій були депортації місцевого населення у віддалені регіони СРСР. Переселенські акції стали ефективним засобом для примирення населення з ідеологічними та політичними цілями радянського тоталітарного режиму.

Депортації членів родин учасників підпілля ОУН та вояків УПА, 1944–1946 рр.

Депортаційна політика радянської влади на західноукраїнських землях стосувалася, насамперед, членів ОУН та воїнів УПА, їхніх сімей, а також осіб, що підтримували український національно-визвольний рух. Нарком внутрішніх справ УРСР Василь Рясний зобов’язав обласні управління НКВС західних областей до 15 лютого 1945 р. провести облік усіх мешканців сільської місцевості віком від 15 років, оскільки саме селяни надавали значну допомогу підпіллю. Виселення проводились на підставі рішень і постанов союзних та республіканських партійних органів та НКВС. Зокрема, в наказі НКВС СРСР від 31 березня 1944 р. народний комісар внутрішніх справ СРСР Лаврентій Берія про­понував висилати на заслання «членів родин оунівців і повстанців після затвердження постанови, не чекаючи одержання рішення Особливої наради» [1]. Переселенню підлягали також усі неповнолітні члени сім’ї повстанця та його родичі. Відповідно до наказу НКВС СРСР № 601552 від 10 грудня 1940 р. усе майно депортованих конфісковували. 7 квітня 1944 р. вийшла директива НКВС СРСР № 130 про виселення сімей оунівців (19 тис. осіб) до Красноярського краю, в Іркутську, Омську та Новосибірську області.

15 квітня 1944 р. у штабі по боротьбі з ОУН та УПА м. Рівного Василь Рясний підготував інструкцію-вказівку про порядок проведення виселення сімей активних учасників націоналістичного підпілля, що була терміново поширена по всіх районних відділах УНКВС-УМДБ західних областей УРСР. Відтак у кожному районі були складені списки сімей учасників національно-визвольної боротьби, яких потрібно виселити. Лише у Львівській області на виконання цієї директиви у жовтні 1944 р. були підготовлені списки на виселення 10 тис. 517 осіб [2]. Вже через рік  у віддалених регіонах СРСР було близько 2 млн 230 тис. 500 спецпоселенців, серед яких – 20 тис. 800 оунівців [3].

[223x338] Розпорядження про очищення 15-кілометрової зони навколо промислових об’єктів від «антирадянського елементу», арк. 1., 1946 р. Державний архів Львівської області

[235x338] Розпорядження про очищення 15-кілометрової зони навколо промислових об’єктів від «антирадянського елементу», арк. 2., 1946 р. Державний архів Львівської області

27 листопада 1945 р. для захисту від акцій ОУН та УПА було прийнято спеціальну постанову про «очищення» від населення території навколо підприємств та доріг в радіусі 10-15 кілометрів. Секретарі обкомів партії складали та надсилали на затвердження секретарю ЦК КП(б)У Микиті Хрущову списки родин «бандитів і бандпособників», яких потрібно виселити. Зокрема, секретар Львівського обкому КП(б)У Іван Грушецький у доповідній записці М. Хрущову запропонував «провести виселення з окремих сіл у віддалені місця Радянського Союзу 4 394 сім'ї в кількості 15 388 чоловік» [4]. Людей мали виселити з 405 населених пунктів. Примітки до цієї доповідної записки містили інформацію про близькість розташування населених пунктів до державного кордону, залізничних колій та автомагістралей, ліній урядового зв'язку, машинно-транспортних станцій, телеграфних і телефонних ліній, заводів, а також про акції українського підпілля по районах. Під час проведення виселення населення групи НКВС чинили терор і беззаконня: катування, побої, вбивства, розкрадання та підпали майна тощо.

 

 

Депортація 21–26 жовтня 1947 р. (операція «Запад»)

У 1947 р. депортації населення продовжилися. Відповідно до постанови РМ СРСР № 3214 від 10 ве­ресня 1947 р. виселяли насамперед «родини учасників банд ОУН, пособників учасників ОУН та членів їхніх родин, куркулів-націоналістів та їхні родини». Наймасштабнішою депортацією населення західноукраїнських земель у повоєнний час стала операція «Запад», проведена у жовтні 1947 р. Людей планували перевозити із 86 залізничних станцій західних областей України (за винятком Закарпатської). У Львові, Чорткові, Дрогобичі, Рівному, Коломиї та Ковелі було утворе­но 6 збірних пунктів для прийому сімей «націоналістів» та відправлення їх звідти на спецпоселення.

3 жовтня 1947 р. генерал-лейтенант Василь Рясний затвердив «план заходів МВС СРСР по перевезенню спецпереселенців із західних областей УРСР». Спочатку планувалось депортувати 75 тис. осіб (25 тис. сімей). Згодом МДБ СРСР збільшило планову цифру до 100 тис. осіб. Для проведення виселення був утворений оперативний штаб, який очолив комісар міліції 2-го рангу М. Дятлов. З 15 жовтня штаб дислокувався у Львові, куди зі східних областей прибували оперативні працівники. Депортованим дозволяли брати із собою найнеобхідніші предмети, дрібний господарський рема­нент, продукти харчування. Для кожного була встановлена норма харчування з розрахунком на добу: 500 г хліба, 60 г риби, 10 г жирів, 10 г цукру [5]. Виселення здійснювали 13 тис. 592 працівники каральних органів. До акції  залучили комсомольський та партійно-господарський актив.

 

 

До списків осіб на виселення, поспіхом складених секретарями сільрад, потрапило багато осіб, що не були близькими родичами повстанців. За матеріалами справ, заведених на повстанців, «підривна» діяльність їх родичів часто взагалі не була встановлена. Для уникнення нападів з боку частин УПА війська МДБ патрулювали дороги, перехрестя та залізничні станції. Деякі сім’ї, попереджені підпіллям напередодні депортації, сховались у лісах. До акції з виселення було залучено гужовий транспорт та автотранспорт, засоби зв’язку. Депортація завершилася 26 жовтня 1947 р. Із 7 західних областей України у 44-х залізничних ешелонах було вивезено 77 тис. 791 особу (26 тис. 332 сім'ї), з них 18 тис. 866 чоловіків, 35 тис. 441 жінку, 22 тис. 279 дітей [6]. Серед виселених родин переважали селяни-середняки – основа традиційної господарської структури західноукраїнського села. Станом на 1 січня 1948 р. їх розселили в різних регіонах СРСР: Омська область – 4 тис. 370 сімей, Казахська РСР – 3 тис. 133 сім’ї, Молотовська область – 2 тис. 991 сім’ю, Челябінська область – 2 тис. 788 сімей, Іркутська область – 1 тис. 924 сім’ї, Красноярський край – 536 сімей, Читинська область – 453 сім’ї [7]. Депортовані працювали у вугільній промисловості, на підприємствах, лісозаготівлі та в сільському господарстві.

 

 

Останні сталінські депортації 1948–1953 рр.

У 1948–1953 рр. найбільше постраждали заможні селяни, яких радянська влада вважала головною перешкодою у колективізації західноукраїнського села. Виселяли «куркулів», які підтримували ОУН та УПА й не хотіли вступати до колгоспів. Загалом протягом 1949 р. у віддалені райони СРСР із Львівської та Станіславської областей було депортовано 1 тис. 524 сім’ї «злісних саботажників» колгоспного будівництва [8]. 27 квітня 1950 р. Політбюро ЦК КП(б)У затвердило постанову «Про підготовку документів щодо виселення родин оунівців і зміну існуючого порядку комплектування груп охорони громадського порядку», відповідно до якої передбачалося додатково депортувати 182 тис. 543 особи – «учасників банд націоналістичного підпілля», «бандпособників» та членів їхніх родин, а також 12 тис. 135 куркулів [9]. 23 січня  1951 р. з’явилась постанова Ради міністрів СРСР №189-88 сс «Про виселення куркулів із сім’ями з території Волинської, Дрогобицької, Львівської, Рівненської, Станіславської, Тернопільської, Чернівецької та Закарпатської областей Української РСР». Станом на 7 серпня 1951 р. із Західної України планувалося виселити 1 тис. 240 «куркульських» господарств (4 тис. 641 осіб) [10]. За даними 9-го управління МДБ СРСР, станом на 1 січня 1953 р. на обліку в спецпоселеннях перебувала 1 тис. 445 «куркулів», депортованих із західноукраїнських земель в 1951 р. [11]. Відповідно до постанови Ради міністрів УРСР і ЦК КП(б)У від 4 квітня 1951 р. майно депортованих підлягало конфіскації, частково ним сплачували державні зобов'язання перед іншими суб’єктами, частину передавали безкоштовно колективним господарствам для постійного користування. На поч. 1950-их рр. масштаби депортацій значно зменшились у зв’язку з ліквідацією збройного спротиву УПА та підпілля ОУН, а також кризою сталінської моделі державного управління.

 

 

Умови перебування на спецпоселенні

Виселені сім’ї мешкали у непристосованих для життя приміщеннях. Людям не вистачало одягу та взуття, вони були виснажені через недоїдання та важку працю. Усі ці фактори, а також складні кліматичні умови спричинили високу смертність серед населення.

Правове становище депортованих визначалось постановою РНК СРСР № 35 від 8 січня 1945 р. Найголовнішими обов’язками були «суспільно корисна праця» та перебування в межах району розселення під наглядом комендатури НКВС. Переїзд до іншої області чи регіону СРСР був категорично заборонений. Як правило, спецпоселенців підселяли в будинки до місцевих жителів «за рахунок ущільнення». Найкращі фахівці з числа депортованих в 1-ій пол. 1950-их рр. змогли отримати кращу роботу та житло, однак загалом матеріально-побутові умови депортованих залишались незадовільними.

Діти та підлітки мали право навчатися у місцевих школах та вищих навчальних закладах. Після досягнення повноліття вони отримували паспорти з відміткою про обмеження в правах. Дорослі працювали у вугільній, лісовій та паперовій промисловостях, на місцевих підприємствах та в закладах міністерства промбудматеріалів.

Наприкінці 1940-их рр. у зв’язку із активним спротивом «радянізації» західних областей УРСР режим утримання спецпоселенців став значно жорсткішим. Серед депортованих були діти до 5 років, інваліди війни, люди похи­лого віку, колгоспники. Якщо родини «оунівців» у 1944–1946 рр. виселяли на спецпоселення на 5 років, то в 1947–1949 рр. – на 8-10 ро­ків та довічне поселення. У 1949 р. термін заслання депортованих 1944 р. родин закінчувався, проте, «враховуючи складну обстановку в західних областях УРСР», їх було вирішено залишити на місцях поселення довічно. 6 квітня 1950 р. на оунівців, що були на поселенні про­тягом 1944–1949 рр.,  поширювалась дія указу від 26 листопада 1948 р., відповідно до якого за втечу з місця обов'язкового та постійного поселення депортованому загрожувало 20 років каторжних робіт.

З поч. 1950-х рр. до центральних відомств надходило багато скарг про обмеження прав людей. Цю проблему почали більш ретельно вивчати після смер­ті Йосипа Сталіна в березні 1953 р. У квітні-травні 1953 р. МВС СРСР здійснило підготовчу роботу для масового звільнення спецпоселенців. Однак через арешт Л. Берії цього не відбулося. Натомість постанова Ради міністрів СРСР від 5 липня 1954 р. «Про скасування деяких обмежень у правовому становищі спецпоселенців» звільняла зі спецпоселення громадян, виселених за «антигромадський і паразитичний спосіб життя» у сільському господарстві. Водночас визнавалося передчас­ним звільнення з-під нагляду органів МВС СРСР «оунівців, бандитів і пособників бандитів» та їхній сімей, які були вислані із Західної України, сімей «куркулів», висе­лених протягом 1945–1952 рр. Відповідно до прийнятого документу з обліку спецпоселень були зняті діти до 16 років і діти старші цього віку, які навчалися. Усі депортовані отримали право вільно пересуватися в межах відповідної області чи краю (без зміни постійного місця проживання). Якщо раніше спецпоселенці повинні були відзначатися у спецкомендатурах щомісячно, то згідно з прийнятою постановою – щорічно.

13 червня 1954 р. був скасований указ від 26 листопада 1948 р. «Про кримінальну відповідальність за втечу з місць обов'язкового і постій­ного поселення осіб, виселених у віддалені райони Радянського Союзу в період Вітчизняної війни». Відповідно до цього документу за втечу виносили вирок до 20 років каторжних робіт. Реальне звільнення депортованих «членів сімей оунівців» розпочалось тільки після виходу постанови Ради міністрів СРСР від 15 травня 1956 р. «Про скасування обмежень по спецпоселенню з членів сімей українських і білоруських націо­налістів, звільнених від заслання на поселення».

 

 

Наслідки депортацій

За даними МВС України, протягом 1944–1952 рр. із західних областей України було депортовано 65 тис. 906 сімей (203 тис. 662 особи), в т. ч. членів родин учасників «банднаціоналістичного підпілля», «бандпособників» та членів їхніх родин – 182 тис. 543 особи, «куркулів» з родинами – 12 тис. 135 осіб, єговістів, колишніх військово­службовців армії Андерса з їхніми родинами – 8 тис. 984 осіб. Їхнім місцем призначення стали віддалені регіони Уралу та Сибіру. Багато з них додому так і не повернулося. 

Після смерті Й. Сталіна масові депортації припинилися, однак скасування правових обмежень для депортованих тривало до 1956 р. Повоєнні депортації на західноукраїнських землях мали «антинаціоналістичне» забарвлення і яскраво виражений етнічний характер. Примусові виселення населення західноукраїнських земель пришвидшили колективізацію, підірвали соціальну базу українського руху Опору, змінили етнічну та соціальну структуру регіону.

 

Список використаних джерел та літератури

Богдан Зрайко, науковий співробітник Музею

http://territoryterror.org.ua/uk/publications/details/?newsid=375