ЯЗИЧНИЦЬКЕ КОРІННЯ УКРАЇНСЬКОГО ВЕСІЛЛЯ

У весільній обрядовості українців збереглося чимало прадавніх язичницьких елементів, первісний зміст яких забувся, але народ їх дотримується за традицією, "бо так треба". Вважалося, що шлюб буде щасливим тільки в тому випадку, коли молоді та їхня численна рідня виконають певні ритуали з походами, танцями, піснями, діями, примовками тощо. Прийоми цієї весільної магії збереглися в Україні й до сьогодні.

У часи Трипілля існувало триярусне пояснення всесвіту, трипільці вірили в надприродні сили і під керуванням жінки відправляли комплекс магічних ритуалів. Головні принципи керування і відправлення обрядових дій дійшли до нашого часу в рудиментарній формі і є складовими української традиційної весільної обрядовості. Різні верстви населення Скіфської держави (за описом Геродота), а пізніше Київської Русі (за літописами), мали сформовані шлюбні звичаї, які відрізнялися своїми самобутніми рисами, ретельно зберігалися і підкорялися загальноприйнятим зовнішнім шлюбним законам. З прийняттям християнства (988 р.) в Русі розпочалася активна боротьба представників християнської культури з язичництвом. Церковники посилено намагалися взяти на себе провідну функцію регулювання, ритуального й документального санкціонування шлюбу серед усіх верств населення. Однак бажання більшості населення жити за традиціями своїх предків привело до стану "консервації" обрядової культури. Язичницьке віросповідання масово існувало на всій території Київської держави протягом ХІ-ХІІ ст. та зберігалося на окраїнах феодально-раздрібленої Русі до ХIV ст. Тобто, на території сучасної України весільний звичаєво-правовий комплекс за своїми ритуалами був остаточно сформований до ХІ ст., а приблизно з ХІІ ст. починає поступово трансформуватися і втрачати у свідомості людини своє первинне значення, набуваючи християнського впливу:

- механічно змінюються об`єкти поклоніння (в піснях імена язичницьких богів заміняються християнськими святими);
- у ритуальний обіг замість факелів вводять церковні свічки;
- запроваджується церковне вінчання, яке і на сьогодні не має чітко визначеного часу виконання у весільній драматургії.

Церковне вінчання стало обов'язковим лише в XIX ст. Збереглося чимало церковних приписів про обов'язковість церковного вінчання, які постійно ігнорувалися народом. Так, у "Заповіді" митрополита Георгія в XI ст. записано: "без венчания жон не поймати никому же, ни богату, ни убогу, ни нищему, ни работну".

В іншому документі митрополит Іоанн говорить, що простий люд досі дотримується своїх звичаїв, ігноруючи церковне вінчання: "поймают жены своя с плясаньем и гуденьем и плесканьем"9. Про недовіру до церковного вінчання свідчать і такі факти, що церква освячувала і бага-тожонство князів та бояр, які мали по три і чотири жінки, причому обвінчані. Церковне вінчання ігнорувалося і на початку XVI ст. Так, у грамоті польського короля Сигізмунда (1509) зазначалося, що він отримав скарги на людей київських, які "жены поимучи не венчаются и детей крестити не хотят и на исповедь не ходят".

Орест Левицький у своїй праці "Черты семейного быта в Юго-Западной России в XVI—XVII ст." показав зв'язок родинного життя і юридичних норм української шляхти того часу. Він дійшов висновку, що церковний шлюб не був для українців "таїнством", а лише юридичним актом, який міг укладатися заздалегідь. Молоді могли після вінчання мешкати окремо по два і більше років, доки не справляли весілля. Тільки швидке засвоєння українською шляхтою польських норм моралі, звичаїв і родинних відносин прискорило впровадження церковного вінчання у побут українців, хоча ще довго народ дотримувався своїх прадавніх звичаїв. Тому в 1774 р. священний синод видав "височайший указ", що вводив церковне вінчання як обов'язковий акт і приписував накладання анафеми на тих, хто порушуватиме церковний звичай. Навіть тих, хто після вінчання житиме окремо, приписано карати так само, як і за порушення подружньої вірності.

Лише в XIX ст. церква поступилася народному Звичаєвому праву тим, що дозволила вінчатися у день весілля, таким чином, були об'єднані народний і церковний шлюб.

На думку багатьох учених (Миколи Сумцова, Якова Головацького, Неоніли Здоровеги), слово весілля походить від назви сонячного свята "веселія", яке відзначалося у кожну фазу сонцестояння відповідними обрядами. Саме до таких святкових обрядів належали і шлюбні дійства. Святкуючи весняне пробудження й запліднення землі, люди самі відчували потяг до кохання, створення сім'ї, продовження роду. Отже, на думку дослідників, переважна більшість весіль відбувалася саме в пору весняного рівнодення та літнього сонцестояння, менше — осіннього рівнодення та зимового сонцестояння. Лише після впровадження християнства перевагу стали віддавати осені, коли всі літні роботи закінчені, а врожай зібраний. Крім того, весняне рівнодення майже завжди збігається із християнським великим постом, під час якого подружнє життя не просто обмежується, а суворо забороняється. Таким чином, весняні весілля, які одвіку узгоджувалися з циклами природи, поступово перемістилися і були підпорядковані церковному календарю.

Проте, що весілля присвячувалися сонячним Богам, свідчать атрибути і символи, які одвічно були присутні у весільному ритуалі українців: коровай, весільні свічки, віночки, гільце тощо. "Повість врем'яних літ" донесла до нас відгомін звичаю принесення жертв у вигляді короваю: "И тако покладывают им требы и коровай им ломят... иже нарица-ется беззаконная трапеза, мънимая Роду и Рожаницам". Таким же залишком давнього богослужіння є звичай садження молодих на вивернутий хутром догори кожух або овечу шкуру, а також весільне багаття перед входом молодої у двір молодого, виливання вина з келиха на стелю (жертва) і колупання печі молодою на сватанні. Жертвами Богам — покровителям шлюбу, були обряди різання короваю, підстригання волосся молодої, а давні весільні пісні — своєрідні молитви, звернені до цих Богів. Пізніше до слав-молитов на честь шлюбних Богів додавалися цілком земні мотиви побажання молодим щастя.

Однією із найдавніших весільних пісень, яка дійшла до нас у кількох варіантах (Вінниччина, Тернопільщина), є, вже згадана в розділі про світогляд, пісня, звернена до Дажбога, який зустрічає князя (молодого) "поміж трьома дорогами рано-рано". В пісні Дажбог поступається дорогою молодому, який "князем раз на віку, в неділеньку рано-рано". Звичай пропускати вперед "весільний поїзд" зберігся й нині у багатьох країнах світу.

У XIX ст. досить поширеною була теорія запозичень повір'їв, переказів, звичаїв: деякі дослідники вважали, що на українське весілля певний вплив справив грецький і римський весільний ритуал. Микола Сумцов писав, що, незважаючи на всю оригінальність весільних звичаїв, у чеському весіллі наявні німецькі елементи, в болгарському і сербському — турецькі, в російському — татарські, в українському — грецькі й римські. Проте пояснються ці впливи інакше: "Під час великого переселення народів слов'яни поширилися у віддалених кутках еллінського світу на європейському материку, в Македонії, Епірі, Елладі..." Візантійські письменники VIII, IX і X ст. скаржаться на слов'янізацію Греції. Так, в одній географічній хрестоматії цього часу сказано, що "весь Епір і майже вся Еллада, Пелопоннес і Македонія населені нині скіфськими слов'янами". Микола Сумцов висловлює думку, що з чужого могло братися лише те, що нагадувало своє, рідне. Спільність же українського весілля із весіллям класичних народів полягає насамперед у тому, що проживали вони на сусідніх територіях. До спільних звичаїв належать використання свічки або факела, води, вивернутого кожуха, обрядового споживання короваю, посипання хлібним зерном, обрядова присутність на весіллі дітей. Помітна схожість ритуалів та атрибутів весілля може бути пояснена спільністю "походження класичних і слов'янських народів із одного спільного арійського кореня, і, як наслідок плем'яної спорідненості".

Весільна обрядовість виступає перш за все як свято Богів. Вона складається з виконання певного комплексу ритуалів:

1) Людина особисто звертається до вищих інстанцій (Богів, надприродніх сил) з метою набути дозволу на відправлення певної дії;
2) Кожна сторона просить вищі інстанції (надприродні сили) допомогти вдало скласти договір з іншою особою чи громадою;
3) Кожен рід окремо складає сакральний союз з вищими інстанціями (Богами) з метою набути гарантій у майбутньому добробуті свого роду та ізолюватися від негативного впливу чужого світу. Таким чином забезпечити всім лад, порядок, добробут.

Виконання ритуалів дозволяють підтримувати:

1) Упорядкування Всесвіту Богами;
2) Упорядкування "свого" світу, світу людини власними силами на реальному й сакральному рівнях.

У своїй основі весільний обряд стверджує:

1) Єднання двох родів (коровайні обряди, обдаровування одне одного, спільне вживання ритуальної їжі);
2) Народження нової сім`ї (посад);
3) Приєднання нареченої до групи заміжніх жінок (покривання, підстригання, шлюбна ніч...);
4) Перехід молодої до роду молодого (викуп, культ домашнього вогнища, зустріч свекрухою невістки);
5) Перехід молодих до нового соціально-вікового стану (посад, покривання)

Оскільки життя людини повністю залежить від плодовитості рослин та тварин, то майже всі магічні ритуали весілля мають відношення до аграрної магії, а звідси й аграрної релігії - культу Сонця, Дажбога, Перуна, Берегині та інших, в яких присутня ідея реінкарнації. Намагаючись досягти бажаного, людина використовує різні засоби впливу на той чи інший об'єкт, що зумовлює різнити магію за видами (аграрна, войовнича, охоронна, любовна тощо) та типами (контактна, ініціальна, порціальна, імітативна, вербально-інтонаційна) дії, а також категоріями (карпогоничні, синдиасмічні, апохористичні, ініціаційні, гиластичні, катартичні, мантичні) за активноістю суб'єкта (профілактичні - охоронні та протетичні або експетитивні- пробуджуючі).

http://www.ukrvesillya.inf.ua/yaz_vesillya.html