

Колись я приїду до Києва з сином…
Колись… Як цвістимуть каштани…
Під небом пройдемось високим і синім,
Пройдемось ошатним Майданом…
Торкнуся, припавши на мить на коліно,
Гладкого, новенького бруку…
- Він все ще гарячий! Це так неймовірно!
Давай! Приклади свою руку…
- То сонце нагріло! – і в сина усмішці
Шукатиму трохи розради…
- Ні сину, не сонце… На цьому ось місці
Горіли колись барикади…
Людей, що піднялись на ці барикади,
Ніщо не могло подолати!
Ніякої сили не було у влади,
Лиш страх, брудні гроші і ґрати…
І люди боролись… І найсміливіші
Дивилися снайперу в дуло…
І лилася кров… Але найголовніше, -
Війни в Україні не було!
Ось там можна їх імена прочитати,
Я всіх називати не стану…
- А що там? Чому стільки квітів там, тату?
- Це стелла Героїв Майдану…
- Цікаво… Навіщо туди позносили
Ці шини від автомобілів?
- Це замість вінків… Це тепер ніби символ,
Це знаки, для всіх зрозумілі…
Мій син помовчить і спитає останнє:
(Мов вітром холодним подуло!)
- Я все розумію… Одне лиш питання:
Чому тебе з ними не було?…
23.02.14р.
Автор: Corvin, сайт uapoezia.com

[показать]
[60x]
|
|
|
|
|
|