«Ні радості, ні гордості, тільки посилення смутку. Так було, коли із зовнішнього світу надходили до нього добрі сигнали. Простіше жити, усвідомлюючи, що нікому навіть на мить до його особи нецікаво, непривабливо, - найнездарніша безликість, яка цілком заслуговує на долю домашнього відщепенця»
«Він розумів, що більше не побачить її, але вже не відчував нещодавнього відчаю. Вона не зникла безіменно, не розтанула сном наяву, вона подарувала йому своє ім'я і тим ніби дала право пам’ятати, скучати, сподіватись. Він може знати й називати її, розмовляти з нею собі в душі, його самотність заповнено. Доля зробила йому несподіваний і незаслужений подарунок, він повинен благословляти милосердя долі і не думати про більше».
«Мене часто обманювали, я втратив віру в себе і в людей, які мене оточують. Я визнаю за кожним право обманути мене. По суті, це так само аморально, як і сам обман. Але я не можу пояснити, як усе це зі мною сталося, бо й сам не осягну механізму свого падіння. Очевидно, вся річ у поступовості, проймаєшся духом примирення з негідністю день у день упродовж багатьох років – так привчають людський організм до отрути, і ось ти вже здатний ковтати її безкарно.»
«Все навколо втрачало свою одвічність, усе ставало її відображенням, бачилось через неї, відчувалось через неї. Вона вселилась в усіх людей, тварин і птахів, стала всіма предметами, які оточували його. Це починало втомлювати і знесилювати. Він просив: «Покинь мене! Раз уже тебе немає, то не будь зовсім!». Але це не допомагало