• Авторизация


Киянин, кавалер ордену Почесного легіону Вік Некрасов... 21-06-2017 03:02 к комментариям - к полной версии - понравилось!

Это цитата сообщения Miledi1950 Оригинальное сообщение

 

[750x]

Віктор Некрасов прийшов у світ 17 червня 1911 р. на Володимирській, 4 поряд із будинком князя Володимира. Дитинство Некрасова, тоді його звали Бубликом, пройшло в Лозанні та в Парижі, де в госпіталі мати працювала лікарем, батько – бухгалтером.

Перші слова Вік сказав французькою. Їхня родина жила поряд із Луначарськими, Ульяновими. Разом вони їздили в Альпи. Мати Некрасова лікувала Крупську, Луначарського. Була у Віки нянька-бретонка Сесіль. Пізніше старший брат Микола і Вік училися у російській школі Парижа. Старшого брата Колю Некрасова убили під час громадянської війни.

Віктор захоплювався архітектурою, літературою, вищу освіту здобував у Київському будівельному інституті. Одночасно Некрасов навчався при театрі російської драми у студії. Часто Вік із друзями збиралися на Трьохсвятительській у Серьоги Доманського і при свічках читали свої геніальні опуси. А після захисту диплому Некрасов обрав долю бродячого актора у напівлегальному театрі. Об`їхав глухомані України, попав на роботу в Театр Червоної Армії у Ростові-на-Дону.

Коли почалася війна з Німеччиною, 30-річний інтелігент відмовився від броні, пішов на фронт. Некрасов був полковим інженером і заступником командира саперного батальйону. Харківський наступ, потім кривавий відступ. Його улюблена медаль "За оборону Сталінграда".

1943 року у битві за Донецьк 32-літній Некрасов одержав поранення в ліве стегно і пах, що зробило його інвалідом і позбавило чоловічої снаги. Та після шпиталю у Баку короткі 10 днів перебування у мами в Києві – і знову фронт. 24 липня 1944 року в Любліні, у Польщі захопив трофей – пиво!– напоїв танкістів, сам не встиг скуштувати: кинувся з пістолетом в атаку. І одержав кулю снайпера у праву руку, зачепило нерв, руку паралізувало. У київському окружному шпиталі лікар радив: "Треба пальці привчати до рухів. Маєте кохану дівчину? Пишіть їй листи щоденно!"

Гірко: яка там дівчина! І Вік почав виливати на папір спогади про війну. Згодом капітан Некрасов – інвалід ІІ групи – демобілізувався, повернувся додому, зайнявся журналістикою. Частенько він приходив у гості до Іри та Сергія Доманських на Саксаганського, 32, і в старовинному вольтерівському кріслі біля вікна писав свій перший твір, який тоді ще називався "На краю землі", а 1946 р. видрукував повість "В окопах Сталінграда", хоч жодного разу не згадав Комуністичної партії, присвятив 3 рядки імені вождя народів.

Автор був заочно прийнятий до Спілки письменників, але генсек СП О.Фадєєв вважав, що твір правдивий і самим учасником війни написаний, але це тільки погляд із окопів, далі свого бруствера автор не бачить. Тому Фадєєв викреслив прізвище Некрасова у списку представлених до Сталінської премії. Але Сам подбав, щоб автор удостоївся премії, гроші її пішли на інвалідні возики. "В окопах Сталінграда" – предтеча, перший не сиропний твір про війну, перевиданий 130 разів, перекладений на 36 мов; ліг в основу сценарію фільму "Солдати".

Віктор Платонович міг назвати речі своїми іменами, не боявся поставити підпис у листах на захист заґратованих друзів: Глузмана, Плюща, Мороза.

На початку 1962 року письменник побував в Італії, США і його дорожні нариси "По обидва боки океану" не подали образ ворога. Сам генсек Хрущов із трибуни визначив, що Некрасов продався Заходу. І почали заповзяті критики писати фейлетони, розстрілюючи колегу: "З окопів Сталінграда в окопи ворога", "Турист із тростинкою", "Некрасов у Києві – це Сахаров у москві". Особливо старався О.Корнійчук. На одному зібранні, сидячи у президії, Корнійчук закинув "абстракціоністу" Некрасову: "Що це ви задумали помирити нас із капіталістами? Ви з якого фронту сюди потрапили?" "Зі Сталінградського, – спокійно відповів Віктор Платонович. – А ви з якого, Олександре Євдокимовичу?"

Попереду були 10 років цькування, а Віктор Некрасов – солдат в останньому окопі. І він виступив: "Я – комуніст, двадцять років, як я поступив у партію. Друзі казали: "Вийди на трибуну, визнай помилки, легше буде!" Тоді, в 43-му, у вогні Сталінграда, я вірив, що борюсь за свободу. Де вона свобода?" І далі про друзів, які каралися в концтаборах за свободу. Журналіст Некрасов виступив проти плану побудови стадіону на місці Бабиного Яру, обстоював необхідність увічнення пам`яті жертв фашизму. 1966 року він першим написав про будинок Турбіних, про необхідність збереження Замку Ричарда Левине Серце. Тоді ж з`явилися статті на захист української культури. 1969 – нова персональна партійна справа за лист на захист В. Чорновола та виступ у день 25-річчя розстрілу євреїв у Бабиному Яру.

У 1971 р. його виключили зі Спілки письменників України. У цю чорну смугу життя рятував ґранчак, навіть важко сказати, чого не пив Некрасов. Нерідко гроші позичала актриса Надія Нік-Калнишевська – праонука козацького отамана. Пройдуть роки і пані Надія одержить посилку зі значною сумою доларів і записку: "Повертаю боржок". 19 вересня 1972 р. партком Спілки письменників виключив Некрасова із Компартії. Віктор Платонович оскаржив це у Ленінському райкомі Києва.

[600x]

17 січня 1974 р. о шостій ранку на квартиру № 10 по вул. Хрещатик, 15 прийшло дев'ять осіб. Пред'явили ордер, посвідчення і 42 години робили обшук. Ввічливо вибачалися – і рилися у приватному листуванні. Запитували: "Дозвольте?" – і знімали картини зі стін. Без мордобою й матюків обшукували всіх, хто приходив. Жінок коректно запрошували до ванної кімнати і спеціально викликана співробітниця КДБ пропонувала зняти увесь одяг, змушувала присісти. До самої смерті Віктор Платонович не дізнався, що вони шукали. А їм потрібна була незавершена стаття про Івана Дзюбу та його твір "Інтернаціоналізм чи русифікація".

"Більш законослухняної людини, ніж я Пан Бог просто ніколи не створював, – обурювався Некрасов, – а вони обшукують, наче це шпигунська явка, а не квартира письменника". Один із кагебешників заявив, що люди й за менше сидять. Він не хотів сидіти, тому 10 червня 1974 Віктор Некрасов подав документи для поїздки до Швейцарії на 3 місяці. У вересні отримав дозвіл на виїзд за кордон у Лозанну, гроші на від’їзд зібрали друзі. Виклик до Швейцарії Віктору Некрасову оформив рідний дядько Микола Ульянов.

Зі смертю мами ніщо не тримало в цій країні. 11 вересня він записав: "Загояться рани, віддихаюсь і повернусь". Під час обшуку загубилося посвідчення на медаль "За оборону Сталінграда", а провезти медаль без посвідчення не дозволяли. Тоді він узяв свою повість, приколов до неї медаль і запитав: "Це посвідчення підходить?"
– Підходить.

[600x]

12 вересня 1974 Віктор Платонович з дружиною Галиною Базій та собакою Джулькою виїхав з Києва до Цюріха. У Києві від близького друга емігранта – Гелія Снєгирьова вимагали виступити з засудженням вчинку Некрасова. Гелій відмовився, що привело до трагічного фіналу.

Некрасова позбавили радянського громадянства "за діяльність, несумісну з високим званням громадянина СРСР". В останні роки Віктор Платонович жив у Парижі в крихітній квартирі на площі Кеннеді разом із дружиною і пасинком Віктором Кондиревим. За допомогою друзів влаштувався працювати на радіо "Свобода". Його зробили офіцером іноземного легіону по кафедрі мистецтва і подарували медаль.

Вік дружив із старими емігрантами, радів парі вільних вух. Світла, сердешна людина, особа із внутрішньою рівновагою, культурою, тактом. Він не безгрішний: як усі, зі своїми заскоками, але Вік – могутній культурний центр Парижа, його слово – куля, що пройшла крізь серце. Частенько, усамітнившись за маленьким столиком паризької кав`ярні, Вік приймав ритуальні окопні сто грам і писав. Так народилися ностальгічні спогади про Київ, його архітектуру, історію – "Записки роззяви". Про долю третьої хвилі еміграції Некрасов написав "Маленьку сумну повість".

Киянин, кавалер ордену Почесного легіону 76-річний Віктор Некрасов замовк 3 вересня 1987 року у місті, де сказав своє перше слово, у Парижі. Він помер від раку легенів. Свого друга, лікаря-анестезіолога Віктор Платонович просив: "Коли почну падати, зроби, щоб я спокійно заснув". Він міг би ще протягти 3-4 місяці, але товариш узяв на себе смертельну відповідальність ...




Фільм-ессе пам'яті Віктора Платоновича Некрасова й міста Києва, в якому він народився і жив.
Місто Київ, Україна, 2011 рік
Автори фільму: Зотиков Іван, Антон Цюпко

Фото з сайтів: uahistory.com, wiki-wiki.ru, wp.wiki-wiki.ru
Ганна Черкаська, сайт uamodna.com

[80x]

 

вверх^ к полной версии понравилось! в evernote
Комментарии (1):
Miledi1950 21-06-2017-04:09 удалить
Дякую за цитування... Хай Вам щастить!


Комментарии (1): вверх^

Вы сейчас не можете прокомментировать это сообщение.

Дневник Киянин, кавалер ордену Почесного легіону Вік Некрасов... | NIKolaNI_Gogolevsky - Дневник NIKolaNI_Gogolevsky | Лента друзей NIKolaNI_Gogolevsky / Полная версия Добавить в друзья Страницы: раньше»