[472x469]

Дмитро Омелянович Луценко – видатний поет, автор популярних, улюблених народом пісень, ніжний і трепетний лірик.
Секрет Дмитра Омеляновича криється у світлі того домашнього вогнища, в якому причащалася його юна душа, в маминій пісні і батьковій праці, в благословенні білої вишні, яка від колиски навчила дитину дивитися на людей і на зорі через свій пречистий цвіт. І така ж свята, як вишня, стоїть у Березовій Рудці біла хата, це велике українське диво, яке виростило націю.
“Хата моя, біла хата“ – це символ України, і Україні, як і матері, поет віддає найкращі свої почуття.

Поет народився 15 жовтня 1921 року в с. Березова Рудка Пирятинського Району Полтавської області.
Про Березову Рудку – мальовничий куточок України – Дмитро Омелянович написав багато чудових поезій. Вони подібні до сердечної розмови сина зі своїм рідним селом, яке стало його дзвонковою криницею.
Ще в ранньому дитинстві зачарувала його народна пісня, бо тепла батьківська хата завжди була сповнена сумних і веселих мелодій. Співали їх його батьки, люди працьовиті й голосисті. До роботи вставали ні світ ні зоря, і для нього, малого, ці передранкові години були найщасливішими.
Голодомор 1932-33, смерть батька і тяжка нужда загнали чотирнадцятилітнього Дмитра під землю – в шахти Донбасу. Далі – напівголодні студентські роки в Києві… 1939 року він йде на дійсну військову службу, аж на кордон з Афганістаном, на заставу Бури, де тропічна малярія лихоманила прикордонника Луценка, що на фронт їхав виснажений, худий як тінь.
На війні сміливий і мрійливий юнак з Березової Рудки став автоматником розвідроти. Восьмого травня, за день до закінчення війни з Німеччиною, на косі Фріш-Нерунг у Східній Прусії його було тяжко поранено і контужено, після чого він став інвалідом 2 групи.
Після госпіталю повертається в інститут. Матеріальна скрута і невлаштованість, безквартир’я, пошуки роботи, на якій заробіток давав би хоч трохи й морального задоволення, приводили до газет “Сільські вісті”, “Молодь України”. А згодом його призначили кореспондентом Всесоюзного радіо по Україні. Усюди біганина, неспокій, постійні “стреси від преси”. Перша збірка “Дарую людям пісню” побачила світ 1962 року, коли йому було вже за сорок. Що й казати, як для поета – запізнілий дебют. Вихід 1-ї ластівки благословив сам Володимир Сосюра.

Якби Дмитро Омелянович написав лише слова до пісень "Києве мій", "Мамина вишня" й "Осіннє золото" — вже й тоді б заслуговував на те, щоб вважатися класиком. Та перу поета належить багато відомих шлягерів, створених у співдружності з композиторами Л.Ревуцьким, О.Білашем, П.Майбородою, І.Шамо та іншими, яких близько шістдесяти. Дмитро Луценко володів колоритним українським словом, писав щиро й доброзичливо. Це приваблювало композиторів, які стали йому не тільки побратимами у творчості, а й близькими друзями в житті. І радість, і скруту ділили разом. Тому не дивно, що на вірші Дмитра Луценка написано понад 300 популярних пісень.

Пісня "Києве мій" стала своєрідною візитівкою столиці: мелодія через кожну годину видзвонюється на годинниковій вежі на майдані Незалежності, а по міському радіо лунають позивні: "Як тебе не любити, Києве мій!".

Про пісню "Мамина вишня" поет писав: "Я так ніжно кохав свою дорогу матусю! Щоразу, коли згадую її гірку долю, у мене в душі щось перевертається. Про матерів написано багато гарних пісень. По-моєму неперевершений тут А.Малишко. Мені з композитором А.Шашкевичем захотілося створити свою, оригінальну. Але як її такою зробити, коли, здається, усі найкращі слова уже написані і виспівані? У довгих творчих муках народилася — таки наша, не подібна до інших, "Мамина вишня":

Знову наснилось дитинство,

Тепле, мов гарна весна.

Вишня вдяглася в намисто,

Мама щаслива й сумна.

Там за село проводжала

Долю мою молоду…

Щедро мені щебетала

Мамина вишня в саду…

Першою виконавицею пісні була "наша Чураївна" — Раїса Кириченко. Д.Луценко у вірші "На концерті народної артистки Раїси Кириченко" написав:

Затихла зала

Мов достигла нива,

Розквітли сяйва рампи дивовижні.

І вже пливла мелодія щемлива

Проникливої "Маминої вишні".

А я сидів схвильований у залі

І слухав Вас,

Затамувавши подих…

"Рік має чотири пори. Життя людини так само можна поділити на чотири частини. Весна — народження і раннє дитинство, літо — то найкращі роки, юність; а осінь — життєва зрілість, зима ж — заметіль сивого волосся та візерунки, які життя залишає на обличчях людей. Саме про життєву осінь йдеться в пісні "Осіннє золото". А ще — кохання, і ми відчуваємо, якою ніжністю і вірністю напоєний кожен рядок, яким щедрим було поетове серце, що не стомлювалося повторювати: "А я люблю, а я люблю, люблю як в юності" (Л.Луценко).

Його чутливе й доброзичливе серце подарувало нам найцінніший мистецький дарунок — невмирущі поетичні твори, багато з яких народилося на Полтавщині і згодом злетіло в життя улюбленими піснями. "Секрет Луценка, — писав І.Ганжа, — криється у світлі того домашнього вогнища, в якому причащалася його юна душа в маминій пісні і батьковій волі, в благословенні білої вишні, яка від колиски навчила дитину дивитися на людей і на зорі через свій пречистий цвіт. І така ж свята, як вишня, стоїть у Березовій Рудці біла хата, це велике українське диво, яке виростило націю". "Хата моя, біла хата" — це символ України як матері, і поет віддає їй найкращі свої почуття: Хата моя, біла хата, Рідна моя сторона. Пахне любисток і м'ята, Мальви цвітуть край вікна…кщо заглянути в поетову криницю Кохання, то відчувається, якою ніжністю й вірністю напоєний кожний рядок, яким щедрим було поетове серце, що не стомлювалося повторювати: “А я люблю, а я люблю, люблю, як в юності”.
Що ж це за любов така незвичайна? А почалося все листопадового вечора 1945 року. Молоді журналісти кількох українських газет вирішили поспілкуватися з читачами на одному імпровізованому святі. Саме там і познайомилися Тамара Іванівна та Дмитро Омелянович. Спогади дружини: “Стоїть він переді мною – змарнілий, блідий від поранень та хвороб, напівглухий від контузії, голубоокий солдат-поет і читає прекрасного вірша, сповненого таких близьких мені переживань на окупованій землі… Сам Бог тільки відає, чим приворожив мене він. І на все життя…” Через п’ять днів після цієї зустрічі вони розписалися. Жити довелося у прохідній кімнаті в будинку по Кругло-Університетській, 3. У цій комірчині вони мешкали 16 років!

[показать]

Радість і печаль ішли поруч у житті Луценкової родини. 1963 р. – радісний: одержали невеличку квартиру. Через місяць Дмитра Луценка прийняли до Спілки письменників. І раптом… смерть дорогої доньки Лариси – “улюблениці–лелітки”, їй було неповних 17 років. А як же його батьківському серцю було витримати, пережити цю трагічну втрату? Відгукнулося воно першим інфарктом. Всього поет пережив сім інфарктів. І після кожного повертався до повноцінної праці. Але був підкошений “мирним атомом” – після виступів перед ліквідаторами наслідків аварії на ЧАЕС Дмитро Луценко практично не виходив з лікарні. Помер від восьмого інфаркту 16 січня 1989 р. в Києві.

Найвідоміші пісні Дмитра Луценка – “Києве мій”, “Мамина вишня”, “Осіннє золото”, “Хата моя, біла хата”, “Неспокій”, “Ой ти річенько”, “Пісня про щастя”, “Зачарована Десна”, “Дорога спадщина”, “Фронтовики”, “Сивина”, “Не шуми калинонько” тощо. Поет працював з більшістю популярних композиторів-піснярів, зокрема з І. Шамо, Л. Ревуцьким, О. Білашем, В. Верменичем, П. Майбородою, А. Пашкевичем, О. Зуєвим, В. Івасюком, І. Покладом, С. Сабадашем, О. Чухраєм, О. Осадчим, О. Екімяном. Важко знайти співака чи співачку 60-х – 80-х років, які б не виконували пісень Дмитра Омеляновича. Виконують їх і сучасні виконавці.

У 1976 році Дмитро Луценко та Ігор Шамо стали лауреатами Шевченківської премії за цілий ряд пісень, в тому числі і за «Києве мій». Гроші передали до дитячих будинків Києва. За два роки до цього Дмитро Омелянович отримав звання “Заслужений діяч мистецтв України”.

Вдова поета, Тамара Іванівна, робить все, щоб зберегти пам’ять про нього. Намагається записувати пісні на диски. Довелося навіть взяти на постій квартирантів. Запис однієї пісні – 200 доларів. Змогла видати 9 дисків.

[показать]
На будинку, де живе сім’я поета, висить пам’ятна табличка на його честь. А сусіди до цих пір пам’ятають Дмитра Луценка, він регулярно пригощав дітвору цукерками, а бабусям біля під’їзду цілував руки.

Мелодії, створені на поезії Дмитра Луценка по-справжньому хвилюють, не залишаючи нікого байдужим. І відбувається це, мабуть, тому, що кожне своє поетичне слово він пропускав через серце і душу, наповнював пережитим. "Тепер мені не страшно й умирати — я залишив людям пісні…" — це були останні слова поета, сказані дружині. Невиліковна недуга зборола енергійного життєлюба-поета, повного творчих задумів і сподівань… Помер Дмитро Омелянович 15 січня 1989 р. Слушно про творчість поета сказав його учень поет А.Драгомирецький: "Його вірші, — то правда й живінь, його Пісня, — то крила й відрада". Любов полтавців до свого земляка переросла у щорічне мистецьке свято "Осіннє золото", яке відбувається на Полтавщині в його рідному селі Березова Рудка. Починаючи з 1990 р. це свято збирає справжніх шанувальників Луценкового слова не лише з Полтавщини, а й з усієї України. 2001 р. засновано Літературно-мистецьку премію імені Дмитра Луценка, яка вже переросла в міжнародну.

Шумлять твоїх пісень

сади чудові.

Поставив на сторожі біля них

Ти серце, повне ласки і любові.

Давно пішов Дмитро Омелянович за вічну межу, та пісні його живуть, а отже — живе поміж нас чоловік, освітлений лагідною, полтавською усмішкою, заряджений енергією доброти й діяння. Живе, бо пісні його стали справді народними. Дмитро Луценко залишив у спадок добірні зерна поезії, яким проростати ще через десятиліття, а то й століття. У них є майбутнє, є безсмертя, є вічність.
http://www.uaestrada.org

http://gazeta.dt.ua

Меморіальна дошка Д. О. Луценку у с.Березова Рудка         

Ювілейна монета номіналам 5 гривень, присвячена 85-річчю від дня народження

Дмитра Омеляновича Луценка (1921 – 1989)

[224x143]

Людмилка56