Вірні Україні назавжди: загиблі Герої жовтня 2020...
06-11-2020 22:56
к комментариям - к полной версии
- понравилось!
Это цитата сообщения Miledi1950 Оригинальное сообщение
Вірні Україні назавжди: загиблі Герої жовтня 2020 ...
"Перемир’я" на Донбасі, під час якого продовжуються обстріли, у жовтні знову принесло втрати, загинули троє військовослужбовців віком від 26 до 30 років. Один із них упродовж 6 місяців боровся з наслідками страшних поранень, отриманих у зоні проведення ООС. Двоє інших – вийшли з окупованого Криму навесні 2014-го, не зрадивши присягу, і 6 із лишком років боронили рідну країну.
У жовтні не було ЖОДНОГО ДНЯ без обстрілів позицій ЗС України з боку російських окупаційних військ. Це до питання про “режим тиші”, який нібито досі триває, якщо послухати мантри президента Зеленського.
У даному випадку ми оперуємо не припущеннями чи переказами, а повідомленнями пресцентру штабу Об’єднаних сил. Згідно з цими зведеннями, у жовтні-2020 було зафіксовано 97 ворожих обстрілів, а також дев’ять прольотів БПЛА противника через лінію розмежування, що також є порушенням “всеохопного перемир’я”.
Тепер середній день на фронті – це 3-4 офіційні обстріли з боку окупантів.
Внаслідок цих обстрілів 4 українські воїни зазнали поранень та бойових травмувань.
Для порівняння: у вересні нарахували 60 обстрілів та 10 поранених (разом із підривами на мінах, що почастішали в умовах пожеж на Донбасі).
Протягом жовтня 3 українські військовослужбовці загинули, з них один – помер від ран, отриманих раніше. Олександр Фарина, Володимир Бондарюк, Михайло Старостін. 128-ма гірсько-штурмова і 36-та бригада морської піхоти. Солдат і 2 сержанти.
Уклонімося їхньому подвигу.
Збережімо про них світлу пам’ять.
Вони загинули за нас.
Олександр Фарина, 128 ОГШБр
Олександр Олександрович Фарина народився 20 травня 1994 року в місті Хмельницькому.
За словами знайомих, він не зміг залишатися вдома, коли почалася війна, і пішов служити. Спершу – потрапив до 8 полку спеціального призначення, де був інструктором із рукопашного бою. Друг родини Олександра, Віктор Левицький, розповідав журналістам, що Фарина збирався працювати в підрозділах спецпризначення і після закінчення війни – тож увесь вільний час присвячував самовдосконаленню.
Олександр активно займався спортом, мав звання майстра спорту з боксу, виборов титул чемпіона Збройних сил України з рукопашного бою.
З 8-го полку спецпризначення Фарина перейшов служити за контрактом у 128 бригаду.
"Він був серед нас наймолодший. Хороший спортсмен, життєрадісний, веселий завжди, енергійний. Ніколи в нього не було ніякої печалі, завжди підтримував побратимів своїх. На початку війни ми так його берегли, в бій не брали з собою", – згадував про Олександра його побратим Василь Довгань.
20 квітня 2020 року, перебуваючи в зоні проведення ООС, Олександр отримав множинні кульові поранення ніг та живота. Зовсім скоро добігав кінця його військовий контракт.
Далі було довгих півроку перебування в реанімації Київського військового госпіталю, два десятки операцій, харчування через крапельницю й надія на одужання, якій не судилося справдитися: 11 жовтня 26-річний воїн помер.
У Олександра Фарини залишився батько, який упродовж 6 місяців боротьби сина за життя практично не відходив від нього. Мама воїна померла незадовго до нього.
Володимир Бондарюк, 36 ОБрМП
Володимир Володимирович Бондарюк (позивний "Піндос") народився 18 липня 1993 року в Кам’яному Мості Первомайського району Миколаївської області.
До війни Володимир працював на СТО й захоплювався туризмом і спортом. Це захоплення разом із випадком і привело його зрештою в армію. В інтерв’ю "Армія Інформ" сам хлопець розповідав: ідею стати спецпризначенцем йому "підкинув" дядьків друг, який працював у військкоматі, – під час випадкової зустрічі.
І юнак вирішив спробувати. Пройшов навчальний центр – і потрапив кулеметником на службу в гірсько-піхотний батальйон у Криму.
Коли навесні 2014 року росія анексувала український півострів, Володимир Бондарюк не зрадив присягу й вийшов із нечисленними побратимами на материкову частину України. У тому ж таки інтерв’ю він згадував про тих, хто зрадив свою державу.
"росіяни боялись, що хтось із нас не стримається й відкриє вогонь на ураження. Цей страх читали в їхніх очах, попри всю браваду. Наш батальйон саме повернувся з навчання. Рівень підготовки особового складу, злагодженість підрозділів, бойовий дух – усе було на висоті. Але, можливо, забагато було військової бюрократії, не вистачало ініціативи й рішучості. До того ж велика кількість зрадників у вищих ешелонах командування. Поки наш батальйон тримав оборону, деякі представники вищого командування цілували триколор, стояли в черзі за москальською формою й водили кацапів у баню. Тьфу, гидота…" – розповідав Бондарюк. І обіцяв: рано чи пізно повернеться на знов український, вільний від окупантів півострів – і покаже коханій дружині та улюбленій донечці Кримські гори...
Дотриматися обіцянки Володимир Бондарюк уже не зможе. Після виходу з Криму чоловік продовжив службу у 36 окремому батальйоні морської піхоти і пройшов 5 ротацій на маріупольському напрямку. Під час останньої з них, у розпал "повного перемир’я" на Донбасі, він був вбитий ворожим снайпером у ніч на 30 жовтня.
У загиблого Героя залишилися батьки, дружина, донька і брат, який теж захищає Україну.
Михайло Старостін, 36 ОБрМП
Михайло Григорович Старостін (позивний "Тихий") народився 14 червня 1990 року в Новорайську Бериславського району Херсонської області.
Як і Володимир Бондарюк, службу в українському війську він почав ще з Криму: з 2010 року служив за контрактом у 36 бригаді берегової охорони, що дислокувалася на українському півострові. Коли росія окупувала Крим, Старостін із побратимами вийшов на материкову частину України – і продовжив службу у 36 окремій бригаді морської піхоти.
Як згадував сам Старостін, з окупованого півострова кримські вояки потрапили одразу на війну. Сам Михайло повоював у багатьох гарячих точках Донбасу.
Спокійний, врівноважений, з золотими руками, Михайло знав, за що воює – і показав себе природженим воїном. У ніч на 30 жовтня Михайло Старостін разом із Володимиром Бондарюком перебував на позиціях підрозділу під селищем Водяне Волноваського району Донецької області. Близько 0:28 до позицій українських захисників підповзла диверсійна снайперська група ворога. Михайло і Володимир були розстріляні практично впритул. Ще одного військовослужбовця було тяжко поранено.
У полеглого Михайла Старостіна залишились мати, дружина і три сестри.
Поховали його 31 жовтня в рідному Новорайську.
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ПОЛЕГЛИМ ЗА УКРАЇНУ!
Матеріали для посту звідси й звідси
вверх^
к полной версии
понравилось!
в evernote
Это цитата сообщения Miledi1950 Оригинальное сообщение
Вірні Україні назавжди: загиблі Герої жовтня 2020 ...
"Перемир’я" на Донбасі, під час якого продовжуються обстріли, у жовтні знову принесло втрати, загинули троє військовослужбовців віком від 26 до 30 років. Один із них упродовж 6 місяців боровся з наслідками страшних поранень, отриманих у зоні проведення ООС. Двоє інших – вийшли з окупованого Криму навесні 2014-го, не зрадивши присягу, і 6 із лишком років боронили рідну країну.
У жовтні не було ЖОДНОГО ДНЯ без обстрілів позицій ЗС України з боку російських окупаційних військ. Це до питання про “режим тиші”, який нібито досі триває, якщо послухати мантри президента Зеленського.
У даному випадку ми оперуємо не припущеннями чи переказами, а повідомленнями пресцентру штабу Об’єднаних сил. Згідно з цими зведеннями, у жовтні-2020 було зафіксовано 97 ворожих обстрілів, а також дев’ять прольотів БПЛА противника через лінію розмежування, що також є порушенням “всеохопного перемир’я”.
Тепер середній день на фронті – це 3-4 офіційні обстріли з боку окупантів.
Внаслідок цих обстрілів 4 українські воїни зазнали поранень та бойових травмувань.
Для порівняння: у вересні нарахували 60 обстрілів та 10 поранених (разом із підривами на мінах, що почастішали в умовах пожеж на Донбасі).
Протягом жовтня 3 українські військовослужбовці загинули, з них один – помер від ран, отриманих раніше. Олександр Фарина, Володимир Бондарюк, Михайло Старостін. 128-ма гірсько-штурмова і 36-та бригада морської піхоти. Солдат і 2 сержанти.
Уклонімося їхньому подвигу.
Збережімо про них світлу пам’ять.
Вони загинули за нас.
Олександр Фарина, 128 ОГШБр
Олександр Олександрович Фарина народився 20 травня 1994 року в місті Хмельницькому.
За словами знайомих, він не зміг залишатися вдома, коли почалася війна, і пішов служити. Спершу – потрапив до 8 полку спеціального призначення, де був інструктором із рукопашного бою. Друг родини Олександра, Віктор Левицький, розповідав журналістам, що Фарина збирався працювати в підрозділах спецпризначення і після закінчення війни – тож увесь вільний час присвячував самовдосконаленню.
Олександр активно займався спортом, мав звання майстра спорту з боксу, виборов титул чемпіона Збройних сил України з рукопашного бою.
З 8-го полку спецпризначення Фарина перейшов служити за контрактом у 128 бригаду.
"Він був серед нас наймолодший. Хороший спортсмен, життєрадісний, веселий завжди, енергійний. Ніколи в нього не було ніякої печалі, завжди підтримував побратимів своїх. На початку війни ми так його берегли, в бій не брали з собою", – згадував про Олександра його побратим Василь Довгань.
20 квітня 2020 року, перебуваючи в зоні проведення ООС, Олександр отримав множинні кульові поранення ніг та живота. Зовсім скоро добігав кінця його військовий контракт.
Далі було довгих півроку перебування в реанімації Київського військового госпіталю, два десятки операцій, харчування через крапельницю й надія на одужання, якій не судилося справдитися: 11 жовтня 26-річний воїн помер.
У Олександра Фарини залишився батько, який упродовж 6 місяців боротьби сина за життя практично не відходив від нього. Мама воїна померла незадовго до нього.
Володимир Бондарюк, 36 ОБрМП
Володимир Володимирович Бондарюк (позивний "Піндос") народився 18 липня 1993 року в Кам’яному Мості Первомайського району Миколаївської області.
До війни Володимир працював на СТО й захоплювався туризмом і спортом. Це захоплення разом із випадком і привело його зрештою в армію. В інтерв’ю "Армія Інформ" сам хлопець розповідав: ідею стати спецпризначенцем йому "підкинув" дядьків друг, який працював у військкоматі, – під час випадкової зустрічі.
І юнак вирішив спробувати. Пройшов навчальний центр – і потрапив кулеметником на службу в гірсько-піхотний батальйон у Криму.
Коли навесні 2014 року росія анексувала український півострів, Володимир Бондарюк не зрадив присягу й вийшов із нечисленними побратимами на материкову частину України. У тому ж таки інтерв’ю він згадував про тих, хто зрадив свою державу.
"росіяни боялись, що хтось із нас не стримається й відкриє вогонь на ураження. Цей страх читали в їхніх очах, попри всю браваду. Наш батальйон саме повернувся з навчання. Рівень підготовки особового складу, злагодженість підрозділів, бойовий дух – усе було на висоті. Але, можливо, забагато було військової бюрократії, не вистачало ініціативи й рішучості. До того ж велика кількість зрадників у вищих ешелонах командування. Поки наш батальйон тримав оборону, деякі представники вищого командування цілували триколор, стояли в черзі за москальською формою й водили кацапів у баню. Тьфу, гидота…" – розповідав Бондарюк. І обіцяв: рано чи пізно повернеться на знов український, вільний від окупантів півострів – і покаже коханій дружині та улюбленій донечці Кримські гори...
Дотриматися обіцянки Володимир Бондарюк уже не зможе. Після виходу з Криму чоловік продовжив службу у 36 окремому батальйоні морської піхоти і пройшов 5 ротацій на маріупольському напрямку. Під час останньої з них, у розпал "повного перемир’я" на Донбасі, він був вбитий ворожим снайпером у ніч на 30 жовтня.
У загиблого Героя залишилися батьки, дружина, донька і брат, який теж захищає Україну.
Михайло Старостін, 36 ОБрМП
Михайло Григорович Старостін (позивний "Тихий") народився 14 червня 1990 року в Новорайську Бериславського району Херсонської області.
Як і Володимир Бондарюк, службу в українському війську він почав ще з Криму: з 2010 року служив за контрактом у 36 бригаді берегової охорони, що дислокувалася на українському півострові. Коли росія окупувала Крим, Старостін із побратимами вийшов на материкову частину України – і продовжив службу у 36 окремій бригаді морської піхоти.
Як згадував сам Старостін, з окупованого півострова кримські вояки потрапили одразу на війну. Сам Михайло повоював у багатьох гарячих точках Донбасу.
Спокійний, врівноважений, з золотими руками, Михайло знав, за що воює – і показав себе природженим воїном. У ніч на 30 жовтня Михайло Старостін разом із Володимиром Бондарюком перебував на позиціях підрозділу під селищем Водяне Волноваського району Донецької області. Близько 0:28 до позицій українських захисників підповзла диверсійна снайперська група ворога. Михайло і Володимир були розстріляні практично впритул. Ще одного військовослужбовця було тяжко поранено.
У полеглого Михайла Старостіна залишились мати, дружина і три сестри.
Поховали його 31 жовтня в рідному Новорайську.
ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ ПОЛЕГЛИМ ЗА УКРАЇНУ!
Матеріали для посту звідси й звідси
Рамочка від Наталя_Івушка
Комментарии (1):
Miledi1950
07-11-2020-15:05
удалить
Сиротіє Україна мертвими синами...
Дякую за цитування!
Комментарии (1):
вверх^
Вы сейчас не можете прокомментировать это сообщение.
Дневник Вірні Україні назавжди: загиблі Герої жовтня 2020... | soroka_beloboka - Дневник soroka_beloboka |
Лента друзей soroka_beloboka
/ Полная версия
Добавить в друзья
Страницы:
раньше»