22 травня по центру міста Дружківка на Донеччині місцеві жителі пронесли прапор України на знак поваги до подвигу свого земляка Анатолія Водолазького, який рівно 6 років тому, 22 травня 2014 року, вийшов на головну площу окупованого міста з великим українським прапором. Сам герой, 69-річний Дружківський пенсіонер, і очолив небагатолюдний через карантин хід. Відео та фото патріотичної акції виклав в мережу глава Донецького обласного товариства імені Олекси Тихого Євген Шаповалов.

Анатолій Данилович зважився на одиночний протест в самий розпал «російської весни» на Донбасі, коли людей за українські прапори розстрілювали. Простояв він на головній площі недовго. Тут же «потрапив на підвал». Як це було і як йому вдалося вирватися з полону, Народний Герой України Анатолій Водолазький розповів «ФАКТАМ».

♦ Чому ви вийшли на площу поодинці? Вас ніхто не підтримав?
– Я не шукав підтримки. Я і планував виходити один, так як це було дуже небезпечно. На той час був уже убитий через прапор України депутат Горлівської міськради Володимир Рибак. У Донецьку посібники російських окупантів розгромили автомобіль волонтерів, на якому були прапорці України та ЄС, Напередодні так званого «референдуму» 11 травня жителю Дружківки, який висловився проти його проведення, прострелили ногу з травматичного пістолета, а 8 травня на блокпосту в районі селища Олексієво-Дружківка окупанти застрелили священика, отця Павла. Людей хапали, катували і розстрілювали і в Дружківці (в будівлі позавідомчої охорони, розташованому на задньому дворі міськвиконкому), і в Краматорську, і в Костянтинівці, Слов’янську, Луганську … У всіх окупованих містах Донбасу. За патріотами України окупанти полювали в першу чергу. Тому, почувши про мою витівку, багато крутили пальцем біля скроні.

А я не міг змиритися з тим, що в місті з’явилися російські прапори. Спочатку над будівлею «Укртелекому». Потім українські прапори змінили на російські і над адміністративними установами: суду, поліції, міськвиконкому.

Я вимився, вдягнувся у все біле – від шкарпеток до трусів. Подумки попрощався з життям – був упевнений, що мене грохнуть, – і пішов.

♦ Дружині сказали, куди йдете?
Ні. Ні їй, ні онукам. До онуків заглянув, щоб взяти 2 прапора України, які подарував їм ще до війни. Два – на той випадок, якщо у мене відберуть один, другий витягну. Начепив прапор на вудку і встав з ним біля пам’ятника Леніну, який, знесли вже після звільнення міста, тепер на цьому місці пам’ятник закоханим.

Я зателефонував до редакції місцевого телеканалу, а також повідомив місцеву міліцію про те, що виходжу на одиночний протест проти засилля російських прапорів у місті. У міліції мене багато прекрасно знали – незадовго до війни я звільнився з посади завгоспа технікуму. З міліції передзвонили через час: «Ви серйозно?» Я підтвердив. Правоохоронців наїхало, як бачите на відео, чимало. Але коли бойовики мене забирали, то правоохоронці їм ніяк не перешкоджали.



«Коли я побачив прапори рф, зрозумів, що російські знову відбиратимуть наші території»

♦ Ви написали заяву в поліцію про те, що побували в полоні у бойовиків. Хтось був затриманий, відданий під суд, покараний

– Я прийшов у поліцію, де тоді перебували і співробітники СБУ, і оторопів, побачивши на стіні прапор «ДНР». Вони, помітивши мою реакцію, розсміялися: «Це ми так приколюємося – впливаємо на затриманих сепаратистів». Але мені було не до жартів – я ж постраждав за наш державний прапор.

Перша моя заява пропала, про що я не відразу дізнався. Другу написав в 2016 році, але за нею теж немає ніякого руху. Втім, мені було не до того: як тільки звільнили місто, я з товаришами став волонтером – возили і продовжуємо возити військовим допомогу на передову. Потім помандрував по всій країні, беручи участь в русі Поїзд єднання «Трухановская січ» – супроводжував групи підлітків.



Противно, що ніхто не покараний. Міліціонери-зрадники спокійно собі звільнилися, а деякі аж до пенсії допрацювали. Колаборанти, які навіть на відео засвітилися, теж не покарані. Це, звичайно, дуже розчаровує людей.

♦ У вас є нагороди?
– Чотири: в 2015-му мене удостоїли звання Народний Герой України, отримав медаль Міноборони «Операція ООС .За відвагу і вірність», медаль Української православної церкви (нині ПЦУ) «За жертовність» та відзнака ветерана АТО. А новий прапор України вже в кінці 2014-го року мені подарували столичні волонтери.
♦ Зараз ведуться розмови про те, щоб вимушені переселенці та жителі звільнених територій України увійшли в Тристоронню контактну групу, яка обговорює долю Донбасу в Мінську. Ви увійшли б в таку групу?
– З окупантами потрібно розмовляти тільки на передовій. Знищувати їх. Я – чистокровний українець. Народився в селі Морозівка ​​РОСОШАНСЬКОГО району Воронезької області, де всі говорили українською мовою – до 1924 року це була територія України. Двох моїх дідів розкуркулили і розстріляли в 1937-му, і на цьому гоніння для моєї сім’ї не закінчилися. У 1951-му кілька сімей з Морозівки, в тому числі рідню моїх мами і батька і їх самих, виселили в місто Котлас Архангельської області росії – це за Уралом. Прожили ми там до 1954 року. А потім, коли насильно переселені люди нарешті отримали паспорти – таким «переселенцям» не видавали паспортів громадян СРСР (!), То вони звідти масово втекли.



Сформувався цілий товарний потяг, куди в теплушки (дерев’яні вагони для худоби – Авт.) Набилися всі ті, хто мріяв вирватися з Сибіру. Люди сходили з поїзда на тих станціях, де вирішували залишитися жити. Хто – в Єлецький вийшов, хто – в Краснодарі, хто аж в Тбілісі! Так що є у мене і там рідня. Мої батьки зійшли в Таганрозі, де почали життя з нуля, купивши дві сотки землі. А я, коли повернувся з армії і отримав професію, в 1975-му рвонув на Донбас, де робочим, які приїхали піднімати промисловий потенціал краю, дуже швидко давали квартири. Так я осів в Дружківці.

Це все я розповідаю до того, щоб ви розуміли, що я відчуваю, коли бачу російський прапор. Так ось, коли я побачив, що в моєму рідному місті замість українських з’являються російські прапори, зрозумів, що росія знову відбиратиме наші українські території




Джерело