Чума, холера, "іспанка": як великі пандемії змінювали світ.

За останні два тисячоліття людство пережило не одну пандемію. Такі пандемії, як "Чорна смерть" (чума) у XIV сторіччі, холера у XIX сторіччі та "іспанка" у 1918-1920 роках призводили до великих демографічних втрат і трагедій. Кожна з них поставала викликом, який врешті-решт, завдяки намаганням побороти невидимого ворога, стимулював прогрес.

Розповідаємо, як вони змінили хід історії, вплинули на економіку і який відбиток залишили у світовій літературі та кінематографі.

"Чорна смерть"

Пандемія чуми 1347-1353 років, також відома як "Чорна смерть", вважається переломним моментом в історії середньовічної Європи.

Хоча чума не була новою хворобою для Європи, адже у VI-VIII сторіччях так звана "Юстиніанова чума" забрала на континенті мільйони життів. Відтоді пройшло багато часу, про неї встигли забути.

Масштаб пандемії "Чорної смерті", коли від хвороби померло близько 20% населення Європи, шокував європейців.

Водночас у поширенні епідемії не було чогось дивного, якщо поглянути на стандарти життя середньовічних міст і сіл.

Люди жили в перенаселених будинках, які не провітрювалися і в які майже не потрапляло світло.

У селах один дах ділили з худобою. Міста були засмічені нечистотами, стічні канави, в які потрапляла кров забитих тварин, були джерелом жахливого смороду. Час від часу королі та феодали змушували своїх підданих прибирати місто, але за кілька днів відновлювалася попередня ситуація.

Все це створювало середовище для поширення різних хвороб. Смерть від кору, віспи, грипу, дизентерії, пневмонії чи звичайного бронхіту не була чимось дивним.

Рівень медичних знань часто базувався на творах античних авторів, таких як Гіппократ.

Лікарі давали рекомендації, але навіть не завжди оглядали людей. Як хірурги працювали цирульники, які пускали кров без дезінфекції, а для багатьох європейців доступними були лише послуги сільських знахарів.

Що ж до ізоляції, то це було лише з хворими на проказу у лепрозоріях, й подекуди владі доводилось докласти титанічних зусиль, аби зупинити розправу над цими людьми.

Вважається, що спалах чуми почався ще в 1330-х роках на території Китаю та Монголії, а до Західної Європи хворобу привезли наприкінці 1347 року екіпажі генуезьких кораблів з Криму.

Взимку 1347/48 років епідемія почалася в італійських портових містах та на островах, у Марселі та Барселоні, а влітку 1348 року вже вирувала по всій Франції, Англії та на Піренейському півострові, діставшись 1349 року частини Німеччини та Скандинавії.

Хвороба вразила Західну Європу після неврожаїв 1346-47 років, спричинених надмірно дощовим літом, тож в багатьох людей вже був слабкий імунітет через недоїдання.

"Не допомагали ані лікарі, ані ліки. Чи то сама хвороба невиліковна, чи то виною тому невігластво тих, хто лікував, але нікому не вдавалося осягнути причину захворювання", - писав сучасник подій, італійський письменник Джованні Боккаччо у "Декамероні".

"З'являлись якісь пухлини, які розросталися… народ називав їх чумні бубони", - розповідав він.

Джованні Боккаччо описував бубонну чуму, яка супроводжувалася ураженням лімфатичних вузлів, де у так званих бубонах накопичувалися бактерії. В деяких випадках поширювалася ще легенева форма чуми, яка супроводжувалася кривавим кашлем.

"Лише деякі одужували, і майже всі помирали на третій день після виявлення ознак… Не тільки бесіда чи спілкування з хворими переносило здоровим хворобу і причину загальної смерті, але, здавалося, що один дотик до одягу чи іншої речі, якої доторкнувся чи користувався хворий, передавало хворобу тому, хто доторкнувся", - згадував Боккаччо.

Хвороба завдавала більшого удару мешканцям міст через скупчення людей та антисанітарію на вулицях, а також щурів, чиї блохи і були переносниками чумної палички Yersinia pestis, яка викликала хворобу.

Селянам щастило, якщо до села не приїздили заражені люди. Деякі поселення намагалися не допускати чужинців.

Але пандемія майже не залишила білих плям на мапі. Уникнення хвороби віддаленими селами у піренейських горах чи в Шотландії можна пояснити, але те, чому хвороба оминула Брюгге та Брабант у нинішній Бельгії, місто Сантьяго де Компостела в Іспанії чи Польське королівство, залишається таємницею.

Аби впоратися з чумою, міста розшукували лікарів і переманювали їх один в одного, сплачуючи послуги на пів року чи рік. Нерідко дозволяли лікувати і псевдолікарям, які заспокоювали наляканих людей.

Саме тоді, вперше в Авіньйоні за ініціативою Папи римського, з'явилися так звані чумні лікарі, які ходили в масці з довгим "дзьобом" для дихання, в який закладали різноманітні пахучі трави, аби запобігти зараженню.

Пізніше у XIV сторіччі для них стане традиційним костюм зі шкіряних сорочки, штанів та високих чобіт, і маска з дзьобом, яка вже вкривала все обличчя.

Священники та монахи були однією з груп, яка найбільше постраждала. Вони були на похованнях, допомагали хворим.

В Англії втрати серед священників та монахів оцінювали у 40-50%. За більш точними статичними даними, у Франції у монастирі домініканців в Монпельє зі 140 монахів вижили лише вісім, у паризькому монастирі Дів Божих смертність 60%, а в Сен-Дені померли 30 монахів зі 100.

В уявленні середньовічної людини хвороба була Божою карою, а якщо помирають слуги Божі, то людство дуже розгнівило Бога. Масова смертність і зникнення в деяких місцях релігійної та світської влади було доказом, що це і є Апокаліпсис, а Страшний суд не за горами.

Джованні Боккаччо описував у "Декамероні", як пандемія змінювала відносини між близькими людьми.

За його словами, у хворих часто була надія лише на допомогу небагатьох друзів, кількість яких стрімко скорочувалася, а в заможних людей - на слуг, які йшли на це заради грошей.

"Лихо виховало в серцях чоловіків та жінок такий жах, що брат залишав брата, дядько племінника, сестра брата і нерідко дружина чоловіка. Батьки уникали відвідувати своїх дітей і доглядати за ними", - зазначав він.

На прикладі Флоренції, де жив Боккаччо, пандемія викликала різну реакцію. Частина мешканців намагалися втекти подалі, дехто ізолювався, деякі мешканці займалися покаянням перед Богом, а інші - гуляли та пиячили, аби встигнути насолодитися життям.

"Інші стверджували, що багато пити та насолоджуватися, гуляти з піснями та жартами, задовольняти за можливістю, будь-яке бажання, сміятися та насміхатися з усього, що трапляється, - найкращі ліки проти хвороби. І як казали, так у міру сил, робили. Удень та вночі, мандруючи з одного шинку до іншого, випиваючи без упину та міри", - згадував письменник.

"Багато інших гуляли, тримаючи в руках хто квіти, хто пахучі трави, або якусь іншу духмяну річ, яку часто нюхали, вважаючи корисним освіжати мозок подібними ароматами - повітря здавалося зараженим і смердючим від запаху трупів, хворих та ліків", - писав він.

На цьому тлі з Німеччини поширився так званий рух флагелантів. Це були релігійні фанатики, які збиралися у групи, ходили від міста до міста 33 дні (Христос прожив 33 роки).

"У рік 1348-й почали ходити люди, які займалися самобичуванням, й з'явилися вони, перш за все, в Німеччині. І люди робили публічне покаяння і били себе батогами зі шкіряними вузлами та залізними шипами так, що роздирали на шмаття свої спини та плечі. Водночас вони співали жалісливих пісень про народження і страждання Нашого Бога", - писав французький хроніст Жан Фруассар.

Папа римський Климент VI доклав зусиль, аби побороти цей рух, який вважав викликом церкві, адже флагеланти придумували власні молитви, порівнювали свою пролиту кров з кров'ю Христа, почали стимулювали розкол серед священників.

Рух флагелантів підвищив рівень істерії в суспільстві. В деяких містах євреїв, жебраків та хворих на проказу почали звинувачувати в отруєнні колодязів, що начебто і призводило до хвороби.

Підозру щодо євреїв викликала менша смертність від чуми серед них. Це пояснюється ізольованим життям єврейських громад, та релігійними настановами мити руки зранку, після туалету, перед вживанням хлібу та митися перед Шабатом. У Страсбурзі, Ерфурті та Базелі на початку 1349 року єврейські громади знищили, людей спалювали живцем. Єврейське населення тікало у французьке місто Авіньйон, яке на той час було резиденцією Папи Римського.

"Хапали та спалювали євреїв, а їхнє майно відходило тим сеньйорам, у чиїх володіннях вони проживали. Винятком став лише Авіньйон та церковні землі, якими керували намісники Папи", - зазначав Жан Фруассар у своїх "Хроніках".

Папа Климент VI ще влітку 1348 року пригрозив відлучити від церкви тих, хто чинив насильство проти євреїв і назвав учасників погромів "спокушеними Дияволом". Аби запобігти відлученню від церкви, в деяких містах влаштовували суди над євреями, а зізнання у злочинах проти християн вибивали тортурами.

Чумні погроми призвели до масової міграції євреїв з Німеччини до Польщі, де король Казимір III Великий ще до пандемії гарантував їм майнові права та безпеку. Польський хроніст Ян Длугош вважав, що причиною був вплив на короля його легендарної єврейської коханки Естерки Малах, реальне існування якої історики ставлять під сумнів, хоча король дійсно прославився бурхливими позашлюбними стосунками.

Деякі лікарі шукали шляхи, як побороти хворобу.

Папський лікар Гі де Шоліак, якого називають "батьком хірургії", пережив чуму, розтинаючи бубони і припалюючи рани. Климент VI дозволив йому розтин тіл померлих, аби дізнатися причини хвороби - це було рідкісним дозволом на той час.

За порадою де Шоліака, Папа Римський самоізолювався у палаці і провів деякий час у приміщенні біля двох великих камінів.

Джерело (більш детально, якщо цікаво)