На Донбасі – чергове загострення. Порушена одна з ключових домовленостей під час «нормандського саміту» в Парижі – рішення про повне припинення вогню на Донбасі, починаючи з 1 січня 2020 року. Перемир’я на лінії фронту так і не настало.
А кількість втрат із боку української армії навіть зросла.

Дані про бойові втрати української армії на сході країни за січень 2020 року.
Імена та прізвища, а також детальніша інформація про кожного загиблого Героя.
Перелік не є остаточним.

11 загиблих у січні:

 

1. Сергій Олександрович Дичек народився 20.07.1972 року у місті Волочиськ Хмельницької області. З 2000 року мешкав у селі Богданівка Волочиського району.

Закінчивши 8 класів Волочиської школи №5 у 1987 році, Сергій Олександрович вступив до спеціалізованого професійно-технічного училища №21 від Машинобудівного заводу, де опанував фах токаря-фрезерувальника. Паралельно із цим він отримав повну середню освіту у вечірній школі, закінчивши у ній 9 та 10 класи.

1989 року чоловік навчався у Волочиській СТК ДТСААФ на водія, а також – у Красилівській автошколі, пройшовши курс навчання за спеціальністю "водій транспортних засобів категорії "С".

Сергій дуже захоплювався технікою та автівками, любив полювання та риболовлю, мріяв дати своїм дітям гарну освіту, допомогти їм знайти своє місце у житті. По-справжньому кохав свою дружину, з якою одружився 2000 року, завжди був для неї та дітей опорою та підтримкою. Можливо, він не був ідеальним, але хто з нас є таким? Головне, що Сергій був для своєї сім’ї тим міцним та щільним стрижнем, який будь-якої секунди міг прийти на допомогу, заспокоїти та вирішити всі складні питання.

У його житті був період, коли він працював у Чехії, але 2007 року повернувся додому зі словами: "Нема чого працювати на чужині, треба й свою Україну підіймати". Не зміг, не забажав він перебувати за кордоном, розуміючи, що в нього є своя Батьківщина. Він мав дещо запальний характер, проте швидко вгамовувався, серед його рис переважала веселість , доброта та оптимізм, улюбленим висловом, що він часто повторював сестрі, був: "Не переймайся, все буде добре, прорвемося".

28.03.2016 року Сергій Олександрович підписав із ЗСУ контракт на три роки, а вже у травні потрапив до лав 130-го окремого розвідувального батальйону на посаду водія-санітара медичної роти. Український блогер та письменник Свирид Опанасович за рахунок гонорару від своєї книжки "Історія України від діда Свирида" придбав для медичного пункту автівку, яку командир віддав Сергію. Згодом чоловік перевівся до іншого підрозділу батальйону, а коли сплив термін попереднього контракту – підписав новий.

Старший сержант, головний сержант-командир протитанкового відділення протитанкового взводу роти вогневої підтримки 130-го окремого розвідувального батальйону.

Загинув 5 січня близько 13.00 в районі хутора Вільний (Золоте-4) Попаснянського району Луганської області внаслідок підриву вантажівки ГАЗ-66 на невідомому вибуховому пристрої (ймовірно – протитанковій міні).

Поховали Сергія Олександровича 9 січня у Богданівці. У нього залишилися мати, брат, сестра, донька від першого шлюбу (мешкає у Польщі), дружина та двоє синів.

2. Сергій Петрович Рацун народився 28.10.1976 року у селі Москвитянівка Полонського району Хмельницької області. З 1996 року мешкав у місті Славута.

Після закінчення 9 класів Малошкарівської загальноосвітньої школи, вступив до Грицівського вищого професійного училища №38, у якому отримав фах тракториста. Працював механізатором на місцевому сільському господарчому підприємстві.

1994 року його було призвано на строкову службу, яку він проходив у 95-й окремій аеромобільній (на той час) бригаді. Після демобілізації переїхав до Славути та працював там у ТОВ "Будфарвор".

02.08.2014 року Сергія Петровича було призвано за мобілізацією, він проходив службу у 128-й окремій гірсько-піхотній бригаді, брав участь у важких боях в районі Дебальцевого (зокрема за висоту 307,9 в районі Санжарівки у січні 2015 року). Закінчивши службу, підписав із ЗСУ контракт та потрапив до лав 93-ї ОМБр.

Ще під час відправки мобілізованих зі Славути до Мукачевого, Сергій Петрович перебував у автобусі у синій тільняшці та увесь час кричав: "Слава ВДВ!", тоді майбутні побратими й зрозуміли, що перед ними – справжній десантник ще зі строкової служби. Він постійно підіймав усім настрій, веселив усіх, не даючи похнюпитися, розгубитися та щоб привести себе у повну готовність. Заряджав оточуючих стрілами впевненості, адже багато з мобілізованих раніше й автомата ніколи не тримали у руках.

Перебуваючи у Мукачевому, він отримав позивний Завгосп саме через свою хазяйновитість та талант побачити корисне використовування будь-чого, що знаходилось поруч. У боях біля Дебальцевого Сергій виконував функції кулеметника, в нього був ДШК, з яким він не боявся виходити на бойове зіткнення. Річ у тому, що на війні кулеметник – потенційний смертник, саме його у першу чергу намагається прибрати ворог, щоб подавити вогневу активність, але Завгоспу байдуже було на будь-який страх, бо за ним стояли хлопці з його роти, його друзі.

Під час несення служби вже у 93-й Сергій Петрович брав участь у бойових діях поблизу Кримського, Новотроїцького, Авдіївки тощо. Його безстрашність не була його єдиною чеснотою, він був дуже чуйною людиною – ще під час строкової служби увесь час був донором крові, активно допомагав онкохворим дітям. Мріяв вивчити свою доньку, виховати її так, щоб можна було б пишатися. Він мав дуже сильні патріотичні погляди на ситуацію, що склалася, увесь час повторював, що неодмінно виб’ємо усю нечисть з нашої землі.

Коли його мобілізували, його син не зміг сидіти вдома і також підписав із ЗСУ контракт, брав участь в Антитерористичній операції. Батько був тим самим прикладом, на який варто було рівнятися, і своєю чергою дуже пишався своїм сином, коли вони зустрічалися, то дуже багато часу приділяли військовій темі, розказували один одному смішні ситуації, що траплялися під час служби.

Сергій Петрович подарував якось сину на день народження рибальську вудку, а потім вчив, як правильно її закидувати, як правильно збирати рибальські снасті. Вчив, як не впасти з велосипеда. Вчив усього, що знав сам, і що намагався передати синові.

Загинув 5 січня поблизу селища Кримське Новоайдарського району Луганської області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців рф.

Похований 9 січня з усіма військовими почестями на Новому кладовищі Славути. У нього залишилися мати, троє братів, дружина, син та донька.

3. Микола Валерійович Довженко народився 26.07.1996 року у селі Цибулівка Великомихайлівського району Одеської області. З 2004 року мешкав у селі Іванівка Білоцерковського району Київської області.

Закінчивши у 2011 році 9 класів середньої загальноосвітньої школи, Микола вступив до Цебриківського професійного аграрного ліцею в Одеській області, де отримав фах "тракторист-механік". Після навчання він повернувся знову до Іванівки, працював на ремонтах, до яких у нього лежала душа, він мріяв придбати собі будинок, створити сім’ю, а коли сплине термін контракту – започаткувати власну справу.

26.05.2017 року призваний за контрактом Великомихайлівським РВК та потрапив до лав 28-ї ОМБр.

Спочатку Микола Валерійович обіймав посаду сапера-розвідника взводу інженерної розвідки групи інженерного забезпечення, а у серпні 2019-го перевівся до іншого підрозділу бригади.

Старший солдат, старший стрілець 1-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.

Дивлячись на його світлину, можна зрозуміти, чому це був хлопчик-сонечко (за згадкою побратимів), водночас, це був мужній та сміливий чоловік, але з чистим янгольським обличчям. Що не заважало йому хоробро воювати. Микола Валерійович завжди прокидався з усмішкою та лягав останнім, бо неможливо було його змусити йти спати. У нього була добра та чуйна душа: йому завжди було усіх шкода, він кидався на допомогу навіть, якщо про це не прохали.

Але, під цим чистим обличчям була схована велика мужність та хоробрість. Коли його підрозділ стояв біля Оленівки, Микола Валерійович першим номером ішов у розвідку, й нікого вже поперед себе не пропускав. Він не боявся, не ховався під спідницями у мами або дружини, він був солдатом, який ішов туди, куди треба, без жодних вагань.

Цей молодий чоловік завжди був у центрі уваги, особливо серед дівчат. Любив танцювати, затягував усіх. Колись командир повернувся з відпустки та привіз із собою тактичні кросівки. Малий (так лагідно кликами Миколу) як тільки їх побачив, так і не відчепився від командира, поки не випросив їх собі на вечір, а випросивши, побіг до села на танці (куди бігала уся молодь). Під ранок, коли Малий повернувся, усі підошви були у дірках. Десь там він і познайомився зі своєю дівчиною, з якою планував одружитися, але не встиг.

Не встиг, бо вбили Миколу Валерійовича. 9 січня о 23.00 в районі міста Красногорівка Донецької області він зазнав надважкого кульового поранення під час обстрілу наших позицій з боку найманців рф. Його терміново доправили до лікарні, але 10 січня о 1.15 він помер.

Похований 12 січня у Цибулівці. У нього залишилися батько, брат, сестра, цивільна дружина та донька. Мати Миколи померла минулого року від онкохвороби.

4. Олексій Вікторович Василевський (від народження – Кучкін, позивний у війську "Кучкіс") народився 22.03.1995 року у селі Первухинка Богодухівського району Харківської області. Деякий час мешкав у Харкові, а згодом - у селі Карнаухівка (входить до складу міста Кам’янське) Дніпропетровської області.

Від самого дитинства Олексій випробував на собі безліч проблем з дорослого життя. Рано втративши батька (той помер під час навчання Олексія у школі), він дитиною ходив підробляти, щоб заробити трохи грошей для своєї сім’ї. Тому зранку він вчився, а потім замість того, щоб розважатися, як роблять інші діти, йшов на підробітку. І цими грошима він зміг забезпечити похорон своєму батькові. Школяр. Підліток. Уявляєте?

Всі ці випробування рано зробили з нього справжнього чоловіка, загартувавши характер та зміцнивши волю. Навіть, коли він вже поїхав з рідного села, все одно, увесь час допомагав родині, адже розумів, яка на ньому відповідальність. У цьому йому допомагали велика працьовитість та неабиякий розум, Олексій був талановитою, гарною та світлою людиною, тямив майже в усьому. Він встиг попрацювати на пилорамі та зварювальником, не лякаючись жодної важкої роботи.

31.05.2016 року він прийшов до лав армії, підписавши із ЗСУ контракт, а з 22.08.2016 служив на посаді стрільця у 133-му окремому батальйоні охорони та обслуговування, а з пів року тому перевівся до 92-ї ОМБр за власним бажанням, щоб бути ближче до домівки (бригада має ППД у Харківській області). Олексій Вікторович був природженим військовослужбовцем: мав командний голос, чітку уяву про поставлене завдання, знав та сумлінно виконував службові обов’язки, а через свій палкий темперамент не боявся ставити на місце офіцерів, званню співрозмовника він не приділяв великого значення, якщо йшлося про справедливість. Гарячий, запальний був воїн, але його дуже любили та поважали у підрозділі.

Він любив армію, але більш за неї він любив свою родину. Рідних та свою дівчину, з якою він познайомився під час служби і переїхав до неї до Карнаухівки, прожив два роки, а 12.12.2019 року одружився. В неї є маленький синочок від першого шлюбу, якого Олексій обожнював та піклувався про нього, як про рідного. Й дитина віддячила йому, називаючи його татом, син любить Олексія як свого рідного батька. І після того, як пара зіграла весілля, він змінив своє прізвище на прізвище дружини, і став Василевським, щоб всиновити її дитину.

Олексій Вікторович мріяв про щасливу родину та власний будинок, а також у майбутньому дуже хотів стати офіцером. Перше бажання його здійснилося, він знайшов свою рідну другу половинку. Друге здійснити він не встиг.

Старший солдат, старший стрілець 92-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 15 січня вдень в районі міста Авдіївка Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців рф. Під час чергування на взводному опорному пункті Олексій Вікторович вийшов перевірити, в якому напрямку працює ворожий квадрокоптер, і в цю мить його поцілив снайпер.

Після прощання 18 січня у Карнаухівці поховали його на Алеї Слави військового кладовища Кам’янського. У нього залишилися мати, брат, дружина та син.

5. Ігор Ігорович Хімічук (позивний Хіма) народився 07.06.1990 року у місті Чуднів Житомирської області.

З початку 2015 року та до кінця 2016-го він проходив службу у батальйоні оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького. Згодом підписав контракт та служив водієм у Чуднівському РВК, після чого був відряджений до зони бойових дій.

Старший солдат, водій відділення забезпечення 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 16 січня близько 14.00 в районі села Новозванівка Попаснянського району Луганської області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців рф.

Похований 20 січня у Чуднові. У нього залишилися мати, дві сестри, дружина та син.

6. Валерій Васильович Закусило (позивний Морячок) народився 27.10.1987 року у місті Сігулда (Латвія). До 4-х років мешкав у латвійському місті Вангажі, а потім разом із батьком переїхав до села Гуничі Овруцького району Житомирської області. Останній час мешкав у місті Біла Церква Київської області.

2002 року він закінчив 9 класів загальноосвітньої школи та вступив до Немишаївського агротехнічного коледжу, звідки потім перевівся до Житомирського агротехнічного коледжу. Після навчання був призваний на строкову службу, яку проходив в одному з підрозділів морської піхоти.

Батько Валерія у часи СРСР проходив військову службу в Латвії й одружився там з місцевою мешканкою. Тому певний час малий прожив там, а коли батьки розлучилися, шлях долі й повернув до України.

Вже під час російсько-української війни Валерій Васильович спочатку проходив службу у 36-й окремій бригаді морської піхоти (звідки й пішов його позивний), а потім підписав контракт із 72-ю ОМБр.

Старший солдат, номер обслуги кулеметного взводу роти вогневої підтримки 72-ї окремої механізованої бригади.

Побратими згадують про Морячка як про справжнього професіонала своєї справи, розумну та обізнану людину, дуже гарного спеціаліста, з яким можна було говорити довго та на безліч різних тем (чим вони й займалися на бойових чергуваннях). Валерій був гарним другом та вірним побратимом, з яким можна було йти у розвідку, він заряджав людей впевненістю та оптимізмом. Дуже любив своїх донечок, годинами міг робити з ними домашні завдання по телефону.

Загинув 18 січня у Попаснянському районі Луганської області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців рф.

Поховали Героя 22 січня у Білій Церкві, на Алеї Слави кладовища "Сухий Яр". У нього залишилися мати (мешкає у Латвії), батько, дві сестри (мешкають в Ірландії), дружина та дві доньки.

7. Олександр Вікторович Слободанюк (позивний Погранець) народився 07.01.1972 року у селі Неділкове Савранського району Одеської області . Мешкав у місті Первомайськ Миколаївської області.

Він був з родини військових, що переїхала до України з міста Владивосток (Росія). Закінчив 11 класів Первомайської школи №15, після чого отримав вищу освіту в Одеському державному університеті внутрішніх справ. Працював слідчим у Києві та у місті Саврань Одеської області, а також у сфері охорони громадського порядку та безпеки.

На війні Олександр перебував від самого її початку, спочатку ніс службу у прикордонних військах, у період з 2015 по 2016 роки – у 80-й окремій десантно-штурмовій бригаді, в потім він підписав контракт із 72-ою ОМБр.

Молодший сержант, командир відділення-командир мотопіхотного взводу 72-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 19 січня в районі хутора Вільний (Золоте-4) Попаснянського району Луганської області внаслідок смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців рф.

Похований 23 січня у Первомайську. У нього залишилися батьки, сестра та двоє дітей.

8. Василь Миколайович Муха народився 06.04.1988 року у селі Піски-Радьківські Борівського району Харківської області.

Молодший сержант, командир відділення-командир бойової машини 2-го відділення 2-го взводу 2-ї роти 37-го окремого мотопіхотного батальйону 56-ї окремої мотопіхотної бригади.

Василь пішов на цю війну за покликом серця, ще на самому її початку. Повернувшись із заробітків у Росії, він добровільно прибув до військкомату та був мобілізований до 92-ї окремої механізованої бригади. Служив у розвідці, брав участь у бойових діях поблизу Мар’їнки та Катеринівки. Згодом опанував саперну справу, займався розмінуванням місцевості.

Про цього усміхненого здорованя дуже добре написав кореспондент Леонід Логвиненко у своєму матеріалі "На передньому краю" для видання Сільські вісті, тому автор нічого не додаватиме від себе, адже написане Леонідом Логвиненком повністю змальовує ту чудову людину, яку втратила Україна.

Загинув Василь Муха 20 січня увечері в районі селища Опитне Донецької області від смертельного кульового поранення, завданого снайпером найманців рф. Василь кинувся на допомогу пораненому побратимові, і в цей час його поцілило три кулі, одна з яких завдала смертельного поранення, проте він встиг відпрацювати по ворогу з кулемета.

Похований 23 січня у рідному селі поруч із могилами бабусі та дідуся. У нього залишився батько.

9. Микола Васильович Сорочук (позивний Червоний) народився 23.05.1997 року у селі Чорниж Маневицького району Волинської області. З 2000 року мешкав у селі Лище Луцького району.

Закінчивши 11 класів Лищенської загальноосвітньої школи у 2014 році, Микола вступив до Луцького вищого професійного училища будівництва та архітектури, у якому отримав фах електрозварника ручного зварювання. Ще від закінчення школи він почав займатися волонтерством, допомагаючи війську, і це, скоріш за все, посприяло його майбутньому рішення приєднатись до лав захисників. Він не служив строкову, а сам зібрав необхідні документи та поставив родину перед фактом, що добровільно йде до армії, та 22.12.2015 року підписав свій перший трирічний контракт із 8-м батальйоном 10-ї ОГШБр. Спочатку він потрапив до взводу снайперів, а потім перевівся до взводу вогневої підтримки, працював з АГС. За час несення служби у зоні АТО Червоний брав участь у бойових діях поблизу Попасної, Новозванівки, Красногорівки, Мар’їнки та Новотроїцького

Він був книгоманом, "ковтав" одну книжку за іншою, увесь час просив волонтерів, які опікувалися його підрозділом, привезти нових книжок, і в розмовах на майже будь-яку тему, Микола Васильович одразу казав: "Я це знаю, я про це читав". А ще йому була притаманна ввічливість та вдячність, він навіть якось на День волонтера за свої кошти зміг замовити два великих букети квітів для сімейної пари волонтерів, які постійно привозили у підрозділ все необхідне.

Це була світла, позитивна та серйозна людина, світогляд Миколи Васильовича дуже рано змінився, набув дорослості та життєвої мудрості після того, як він пішов до армії. Там він швидко перетворився з юнака на справжнього чоловіка, який був у змозі захистити свою думку, відстояти своє право, прийти на допомогу слабшим, він навчився розрізняти пріоритети, а цієї важливої якості дуже не вистачає багатьом іншим людям. З дівчатами Червоний був галантним та знав, як треба себе поводити, щоб слабка стать відчувала себе неповторною. Його вирізняла прямолінійність, він завжди казав в очі все, що думає, не лякався жодної важкої роботи, адже з дитинства був дуже працелюбним, підіймав побратимам настрій, якою б складною ситуація не була, у транспорті або будь-де ще Микола Васильович не міг собі дозволити сидіти, якщо поруч стоїть дівчина або старша людина, завжди поступався місцем.

Повернувшись додому 6 січня минулого року, Червоний почав готуватися до здобуття вищої освіти та влітку 2019-го вступив до Луцької академії рекреаційних технологій та права на факультет правознавства. Він казав, що є єдиним чоловіком у сім’ї, і його святий обов’язок – турбуватися за своїх жінок (матір та сестру), забезпечити їх всім для спокійного та щасливого життя. Сім місяців встиг попрацювати зварювальником на підприємстві "Модерн-Експо", на якому проходив практику ще під час навчання в училищі, а потім знову пішов до лав війська та 16.12.2019 року був призваний за піврічним контрактом Підгаєцьким РВК Тернопільської області.

Однією з найбільших мрій Червоного був стрибок на мотузці альпініста (роупджампінг) з мосту у Кам’янці-Подільському. Можливе саме у Кам’янці, тому що звідти був його найкращий друг Добрий (Ростислав Доброшинський), який воював разом із Миколою та загинув 01.08.2017 року в районі села Новозванівка Луганської області від кулі снайпера. Також Микола Васильович казав, що має велике бажання побудувати власний будинок, у якому буде щасливо мешкати зі своєю сім’єю, він хотів знайти собі просту та гарну дівчину, яка б народила йому діток.

Коли родина Сорочуків переїхала до села Лище, в них декілька років не було собаки. І ось, одного разу, коли Микола був ще дитиною, вони поїхали на велосипедах із друзями, і він знайшов біля лісу чорний пакет, у якому було троє цуценят. Залишалося живим лише одне, і хлопець привіз його додому, виглядів, вигодував, побудував власноруч тому будку. Цей собака живе на подвір’ї й досі.

Старший солдат, командир гранатометного відділення взводу вогневої підтримки 1-ї роти 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади.

Загинув 22 січня в районі села Водяне Волноваського району Донецької області від смертельного кульового поранення, яке дістав під час обстрілу нашого взводного опорного пункту зі стрілецької зброї.

Після прощання у Маріуполі та у селі Лище поховали Миколу Сорочука 25 січня на Алеї почесних поховань міського кладовища Луцька у селі Гаразджа. У нього залишилися мати та сестра.

10. Антон Володимирович Хоба (позивний Капкан) народився 05.11.1992 року у місті Шостка Сумської області.

2009 року Антон закінчив 11 класів Шосткинської школи №9, після чого вступив до професійного ліцею №10, у якому рік потому отримав фах "апаратник технологічної продукції". Пів року попрацював розмелювачем деревини у ТОВ "Стандарт-2002", потім звільнився та перейшов до Шосткинського казенного заводу "Імпульс", де працював пресувальником майже два роки, з 2012 по 2014.

31.07.2014 року він підписав із ЗСУ контракт та потрапив до 91-го окремого полка оперативного забезпечення, у якому проходив службу спочатку на посаді сапера, а потім – командира інженерно-саперного відділення. У період з 2016 по 2017 роки Антон Володимирович виконував бойові завдання на Світлодарській дузі у складі 1-го механізованого батальйону 53-ї окремої механізованої бригади, звідки звільнився 04.08.2017 року у зв’язку із закінченням терміну контракту.

Антон не був мобілізований, він пішов на війну добровільно. У своєму інтерв’ю для проекту "Хоробрі серця" він розгорнуто розповідає, чому вирішив зробити такий вибір та які випробування випали на його долю під час перших років служби. Дебальцеве, а особливо аеропорт, наклали певний відбиток на його душу, за згадками побратимів, він змінився після перебування в аеропорті. Хоча кожен, хто був там, вийшов звідти не тією людиною, яка заходила туди на ротацію. Аеропорт розірвав на клапті внутрішній світ та внутрішній світ людей, а потім склеїв їх заново, і далеко не завжди правильно.

Менше, ніж рік, Антон Володимирович пробув вдома, і знову повернувся на війну, підписавши із ЗСУ новий контракт та з 17.05.2018 року перебував у складі свого нового підрозділу.

Старший сержант, командир інженерно-саперного взводу інженерно-саперного відділення 13-го окремого мотопіхотного батальйону 58-ї окремої мотопіхотної бригади.

Загинув 26 січня у другій половині дня в районі селища міського типу Північне Донецької області внаслідок підриву на невідомому вибуховому пристрої. Помер за годину після того, як зазнав важких поранень.

Похований 28 січня у Шостці. У нього залишилися батьки та брат.

11. Євген Валерійович Щуренко народився 27.01.1978 року у селі Ліски Кілійського району Одеської області. Мешкав у Кілії.

Він був водієм що за професією, що за покликом душі, напрочуд гарно тямив у автівках, йому довіряли техніку будь-якої  складності в управлінні. Перед армією Євген Валерійович встиг попрацювати водієм, трактористом та машиністом.

22.08.2019 року він був призваний за контрактом Кілійським ТЦК та СП Одеської області.

Солдат, старший механік-водій 1-го відділення 2-го взводу 1-ї роти 1-го батальйону 28-ї окремої механізованої бригади.

Загинув 26 січня о 7.15 в районі міста Красногорівка Мар’їнського району Донецької області від смертельних поранень під час обстрілу бойової машини.

Похований 30 січня у Кілії. У нього залишилися мати, брат, сестра, дружина та син, який зараз проходить строкову службу.

СПОЧИВАЙТЕ З МИРОМ, ГЕРОЇ!
ВІЧНА І СВІТЛА ПАМ'ЯТЬ ВАМ!
Найщиріші співчуття рідним та близьким загиблих Героїв.

ГЕРОЇ НЕ ВМИРАЮТЬ!
/допоки ми про них пам'ятаємо... про всіх і кожного./