В дні, прожиті печально і просто,
все було як незайманий сніг.
Темнооким чудесним гостем
я чекала тебе з доріг.

Забарився, прийшов нескоро.
Марнувала я дні в жалю.
І в недобру для серця пору
я сказала комусь: — Люблю.

Хтось підносив мене до неба,
я вдихала його, голубе…
І не мріяла вже про тебе,
щоби цим не образить тебе.

А буває — спинюсь на місці,
простягаю руки без слів,
ніби жду чудесної вісті
з не відомих нікому країв…

Є для серця така покута –
забувати скоріше зло,
аніж те, що мусило бути
і чого в житті не було.

Ліна Костенко