К годовщине смерти Виттории Колонна (2022 - 1547) издала на бумаге в коллективном сборнике свои переводы стихов Микеланджело, посвященных ей (некоторых - предположительно ей), уже давно сделанные. Переводы почти все - на украинский язык, перевод одного стихотворения - и на украинский язык, и на русский. (Рисунок рифм в заключительном сонете не соблюден, так как я в то время чаще всего не обращала на него внимания. Я просто была очень рада, что получается переводить стихи).
Сборник вышел вовремя - 23 февраля, перед днем смерти Виттории - 25 февраля, но провел на почте более месяца. И все же наконец-то был получен - что, конечно, очень обрадовало.
Ниже следуют тексты этих переводов, как они вышли в сборнике. Я их выкладывала и раньше, но не в одной подборке. Теперь же они будут все вместе.
Издателю и ответственной за выпуск, конечно, - очень благодарна.

Валентина Ржевська
м. Київ

Вірші Мікеланджело Буонарроті до Вітторії Колонна 1
Переклади

***

В особі жінки мовить чоловік
Чи навіть Бог, і диво учинила:
Така її чудова мови сила,
Що сам я з-під своєї ж влади втік.
Та переміну цю хвалити звик:
Той вільний «я» став ліпший, став мудріший,
Мене колишнього тепер жаліє.
І вид прекрасний до душі проник,
Та потяг цей від пристрасті чистіший:
Що врода інших? – cмерть її розвіє.
О пані, що так змінювать уміє,
В огні і водах душі Ви спасайте,
Але мене мені не повертайте!

1. Вітторія Колонна, маркіза ді Пескара (1490/1492 –1547) – видатна італійська поетка епохи Відродження. Походила з аристократичної римської родини, дочка і дружина відомих полководців. Присвятила вірші пам’яті свого померлого чоловіка, Ферранте д’Авалоса, маркіза ді Пескара. До самої смерті Вітторія була другом і музою великого майстра Мікеланджело Буонарроті, якому подарувала рукопис своїх духовних віршів. Зворушлива й віддана дружба Мікеланджело та Вітторії зробила їх парою в очах прийдешніх поколінь, викликає значну цікавість дослідників та письменників.

***

Она – жена, но муж в ней говорит,
И даже божество; и так случилось:
Cо мной, внимавшим, чудное свершилось,
Кто мною был – мне не принадлежит.
Я, право, рад, и чудо не страшит:
Тот бывший «я», вознесшись, стал мудрее,
Он с жалостью вниз смотрит на меня.
И так влечет её прекрасный вид,
Что мыслить суетно уже не смею:
В красе других лишь смертность вижу я.
Спасительница дивная моя,
В огне и водах к счастью Вы ведете,
Пусть мне меня назад Вы не вернете!


***

Вже замкнутий у мармурі той задум,2
який митець бажатиме звільнити,
і тільки план цей має відтворити
рука, що розуму слугує радо.

А ти ховаєш горе і відраду,
ти вмієш чарувати й підкорити,
божественна; затяжко мені жити,
щоб обійшло мистецтво цю заваду.

Тут ні до чого ні краса, ні гордість,
ні долі невблаганної погрози,
ні загартованість, що дух твій має, –
а справа в тім, що милість і суворість
єднаєш в серці, і слабкий мій розум,
крім смерті, засобу від них не знає.


2. Відомості про те, що цей і наступний вірші адресовані Вітторії, – з видання: Michelangelo. Life, Letters, and Poetry (G. Bull, P. Porter). Oxford World’s Classics. – Oxford University Press, 2008.

***

О пані! Високо вінець твій сяє!
Довгий шлях та крутий; його не здолати,
як зухвалому не схочеш сама додати
гречності лицарської та покори.
Вгору йду, та відвагу вже втрачаю,
і на пів шляху відбира мені подих.

Та втішаюся з твоєї вроди
надвисокої, і в тому мені радість,
бо до всього високого пристрасть маю;
щоб радіти я мав іще нагоду,
я прошу тебе явити милість:
спустись до мене! Тим себе вдовольняю,
як твоє обурення передчуваю,
що любов глибока і висока до розлуки відраза,
тому гріх мій проститься і мені, і тобі разом.


***

Чи це не дивно, пані, – як відомо,
бо людство вчить цьому тривалий досвід, –
що образ в камені живе і досі,
а майстр давно вже перейшов у порох?

Дають причини поштовх та зникають,
мистецтвом переможена натура.
Тому порукою моя скульптура:
ні смерть, ні час мистецтва не здолають!

То нас обох увічнити я можу
у камені чи, може, у картині,
так схоже, щоб їх будь-який впізнав, –
мої жалі і Вашу вроду гожу, –
щоб по століттях думалось людині:
«Він не дурний був, що її кохав!»

Опубліковано: літературний альманах "Коханим", Хмельницький, видавець Стасюк Л.С., 2022. - Ч.2. с. 154-157.


Микеланджело читает стихи Виттории Колонна. Художник Энрико Фанфани (Enrico Fanfani) (1824-1885)

https://valya-15.livejournal.com/938651.html