"Вже кілька разів спостерігаю одну й ту саму картину в метро. Багато з вас, мабуть, теж з цим зустрічалися. Заходить військовий у вагон. Втомлений, у потріпаній формі, з характерним запахом. Все в ньому видає - він звідти. Дуже цікаво спостерігати за реакцією оточуючих. Чоловіки здебільшого ховають очі, намагаються не помічати. Жінки зазирають з-під лоба: цікаво, але ніяково. Я розглядаю шеврон, намагаюся зрозуміти, в якій частині фронту він був, якої якості у нього форма, берці, від кого з волонтерів він міг отримати допомогу. Але нам всім у тому вагоні некомфортно. Ми всі почуваємося незручно. Ми всі у великому боргу перед цією людиною, але як це висловити, як йому сказати... Вони будуть повертатися. Скалічені і ні. Знервовані і замкнені у собі. Ті, які бачили пекло чи тільки наблизилися до нього. Але ніколи вони вже не будуть такими, як раніше. Нам усім треба вчитися жити поруч з ними. Треба виробити рецепт, як нам реагувати. Потиснути руку? Спитати, як настрій? Чи потрібна допомога? Мабуть, якось так. Бо ховати очі - точно не вихід..."
(Ольга Галаніна).