Анатолій Матвійчук, ОСТАННІЙ МОНОЛОГ ВЕРТОЛІТНИКА.

Кохана,
Я прошу, ридати не смій,
Коли у своїм телефоні
Почуєш ти голос
Байдужо чужий -
І біль обпече твої скроні.
Цей голос -
Він буде холодним, як лід,
І він принесе тобі горе -
Він щось тобі скаже про мій вертоліт,
Підбитий бандитами вчора...
Ми падали довго -
Хвилину чи дві
В смертельнім танку гвинтокрила,
І хоч обгоріли - були ще живі
Лиш кров з голови цебеніла.
Я рану затиснув,
Так сильно, як зміг,
Все думав і думав про тебе,
Та раптом двигун несподівано стих -
І в землю ударило небо...
Пробач,
Що не встигли натішитись ми
Ні щастям своїм, ні коханням,
Ти маму утіш - і дітей обніми
Так міцно, немов би востаннє...
Хай проклята буде
Ця підла війна,
Кремлівським хмирям на догоду...
Де наша єдина, як завжди, вина,
Що ми - українського роду.