Близько одинадцятої ночі ,сиджу ,як навіжена в очах мелькають картинки ...Невже це все? Хвилина як година ,у вухах чую биття серця ,воно не притихало ,воно однаково швидко билося-тримало темп...Боже, як можна описати тобі все те ,що я тримала в себе в грудях ,а ще ж потрібно все тримати не подати виду ....я сиділа на дивані ,а враження було, ніби я металась по кожному кутку квартири. Цей момент для мене був найбільшою рушійною силою ...”Я боюсь тебе втратити ,я дуже боюсь тебе втратити!” Готова це була закричати ,але розуміла ,що не можу ,я так хотіла ,щоб ти це знав .Як же я чекала тієї дурної мелодії свого телефона ,а як же я боялася її не почути.

На скільки тобі тяжко ,мені навіть соромно ,що через мене тобі тяжче ...

Ще ,напевне ,жодна моя сльоза через когось не була на скільки щирою і вартою .

Я дуже прошу вірити мені ,вірити моїй щирості ,моїм посмішкам ,моїм сльозам, насупленим бровам в мене не має бажання перед тобою десь злукавити.

Напевне це і є те ...коли ти бачиш тривогу, втому сховану за посмішкою ,коли ти не відчуваєш ревнощів до минулого ,коли хочеш дати себе, щоб ти відійшов від гри яку ти ведеш кожного дня ,коли хочеш ,щоб ти занурився в мою душу з головою і хоча б на деякий час тобі стало тепло...І щоб ти знав я дуже хочу дарувати тобі це тепло ....

Дякую тобі за те ,що ти є ,дякую тобі за те що я зараз маю ,дякую за те що я відчуваю .........дякую тобі за твою руку ,,коли я тобі відкриваю свої болючі сторінки, дякую за твій розуміючий погляд ,дякую за те що ти мене впустив до себе .........